49 стаття конституції україни: Ст. 49 Конституция Украины Конституция Украины Статья 49 Комментарий

Відповідно до статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Це невід’ємне право людини знайшло відображення у частині першій ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зміст права громадян на охорону здоров’я визначається ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Це право, зокрема, передбачає. життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, ме-дичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення. який є необхідним для підтримки здоров’я і людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди та інші права громадян у галузі охорони здоров’я. Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на.території України, якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законодавством України (ст Н Основ законодавства про охорону здоров’я).

Цільовий комплексний підхід до вирішення проблем охорони здоров’я в Україні забезпечують відповідні соціально-економічні, медико-санітарні і оздоровчо-профілактичні програми, які фінансуються державою. Такі загальнодержавні програми розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України, а місцеві програми, що відображають специфічні погреби охорони здоров’я населення, яке проживає на відповідних територіях, формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами міс-цевого самоврядування.

Складовою механізму фінансування охорони здоров’я є медичне страхування — система заходів по створенню спеціального грошового страхового фонду, з коштів якого відшкодовуються витрати на медичні послуги, утримання хворих у лікувально-профілактичних установах та інша матеріальна шкода, що пов’язана з порушенням здоров’я, працездатності і соціальної активності людини. Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійсню-ється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних коштів громадян. Питання організації медичного страхування і використання страхових коштів ви-значаються відповідним законодавством (ст. 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я).

Важливим напрямом охорони здоров’я е надання громадянам медичних послуг. їх ефективність і доступність забезпечується державою шляхом сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм влас-ності, надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я, існуючу мережу яких заборонено скорочувати, охоплення населення всіма видами медичних послуг: профілактичними, лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними і зубопротез-ними, а також доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами.

У комплексі заходів охорони здоров’я особливе місце займає державне забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя. Воно здійснюється шляхом впровадження і забезпечення дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, здійснення комплексу спеціальних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних заходів іа організації державного санітарного нагляду. 1 Порядок забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення визначається Законом І України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.

З охороною здоров’я безпосередньо пов’язана І фізична культура, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людей. Державна політика в цій галузі визначається Законом України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р.

щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру”

November 30, 1999

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Тимченка Івана Артемовича – головуючий,
Вознюка Володимира Денисовича,
Козюбри Миколи Івановича,
Костицького Михайла Васильовича,
Малинникової Людмили Федорівни,
Мартиненка Петра Федоровича,
Мироненка Олександра Миколайовича,
Німченка Василя Івановича,
Розенка Віталія Івановича,
Савенка Миколи Дмитровича,
Селівона Миколи Федосовича,
Скоморохи Віктора Єгоровича,
Тихого Володимира Павловича,
Чубар Людмили Пантеліївни,
Яценка Станіслава Сергійовича,

керуючись статтею 150 Конституції України, статтями 43, 51 Закону України “Про Конституційний Суд України”, розглянув на пленарному засіданні у письмовому слуханні справу про офіційне тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року (Відомості Верховної Ради України, 1992 р. , N 48, ст. 650) та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., N 53, ст. 793).

Конституційне провадження відкрито ухвалою Колегії суддів Конституційного Суду України з конституційних звернень відповідно до статей 46 та 49 Закону України “Про Конституційний Суд України” у зв’язку з конституційним зверненням Устименка Костянтина Григоровича.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України “Про Конституційний Суд України” стала наявність неоднозначного застосування зазначених норм Закону України “Про інформацію” та Закону України “Про прокуратуру” судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України.

З документів, надісланих до Конституційного Суду України, та письмових тверджень К. Г. Устименка випливає, що в 1988 – 1990 роках за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку Дніпропетровського міського психоневрологічного диспансеру. Заявник, якому про такий факт стало відомо у липні 1990 року, вважає, що це обмежувало можливості його працевлаштування і завдало йому моральних та матеріальних збитків. З метою їх відшкодування у цивільно-процесуальному порядку він звернувся до головного лікаря диспансеру з вимогою надання інформації з питань:

– ким, коли і на яких підставах його було поставлено на облік;

– кому видавались довідки про його перебування на такому обліку;

– ким, коли і на яких підставах його було знято з обліку;

– чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988-1990 роках і хто несе відповідальність за заподіяні матеріальні збитки.

Головний лікар, посилаючись на лікарську таємницю, у наданні такої інформації відмовив. У зв’язку з цим протягом майже семи років справа К. Г. Устименка неодноразово і неоднозначно розглядалась судами загальної юрисдикції різних ланок. Останніми рішеннями судів вимоги заявника було задоволено частково: він отримав копію своєї диспансерної картки і деяку іншу інформацію, яка, однак, його не задовольнила.

27 листопада 1992 року на підставі статті 37 Закону України “Про інформацію” заступник прокурора Дніпропетровської області без уточнення мотивів відмовив К. Г. Устименку у наданні наявних у прокуратурі свідчень про стан здоров’я заявника. Скарги К. Г. Устименка на зазначені дії посадової особи прокуратури судами загальної юрисдикції, включаючи і Верховний Суд України, протягом 1993 – 1996 років відхилялися на підставі статті 12 Закону України “Про прокуратуру”.

Зважаючи на зазначене вище, суб’єкт права на конституційне звернення просить дати офіційне тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру”.

Заслухавши суддю-доповідача Мироненка О. М. та вивчивши суть клопотання К. Г. Устименка, додані до нього документи, матеріали, надіслані Головою Верховної Ради України, Генеральним прокурором України, відповідними міністерствами, висновки спеціалістів-психіатрів, міжнародні конвенції, декларації, положення щодо прав людини на інформацію, на звернення до суду взагалі та юридичний захист прав психічно хворих зокрема, Конституційний Суд України установив: 

1. Конституційні права людини і громадянина в Україні на інформацію, її вільне отримання, використання, поширення та зберігання в обсягах, необхідних для реалізації кожним своїх прав, свобод і законних інтересів, чинним законодавством держави закріплюються і гарантуються. Нормативна основа інформаційних правовідносин у державі визначена у статтях 32 і 34 Конституції України, законах від 2 жовтня 1992 року “Про інформацію”, від 16 листопада 1992 року “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, від 21 грудня 1993 року “Про телебачення і радіомовлення”, а також у статтях 7, 440 і 440-1 Цивільного кодексу, статтях 125 і 126 Кримінального кодексу України, спрямованих на захист честі, гідності та ділової репутації особи внаслідок поширення неправдивої інформації, відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, збереженням, використанням та розголошенням свідчень про особу.

2. Разом з тим аналіз правозастосовної практики, матеріалів конституційного звернення дає підстави констатувати наявність у нормативно-правовій базі в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, що негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Так, частина друга статті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Але вітчизняним законодавством не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення інформації, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України “Про інформацію” закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначений. Відсутнє й регулювання використання конфіденційних даних у сфері психіатрії.

Законодавство України поки що не приведено у відповідність з європейськими стандартами у галузі захисту персональних даних у зв’язку із прийняттям України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, у т. ч. й інформаційного характеру, регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР: наказом Міністра охорони здоров’я СРСР від 29 грудня 1979 року N 1333 “Про порядок надання відомостей про психічний стан громадян”, наказом Міністра охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року N 225 “Про заходи щодо подальшого удосконалення психіатричної допомоги” та низкою положень і тимчасових інструкцій, затверджених в СРСР згаданим міністерством у 80-х роках.

Через відсутність власної нормативної бази вони і зараз застосовуються в Україні, незважаючи на те, що чимало норм таких наказів, положень і інструкцій суперечать статтям 3, 23, 31, 47, 48, іншим нормам Закону України “Про інформацію”, Основ законодавства України про охорону здоров’я, загальновизнаним міжнародним принципам рекомендаційного характеру, зафіксованим у Женевській декларації Всесвітньої медичної асамблеї (вересень 1948 року, з поправками, внесеними у серпні 1968 року, жовтні 1983 року, вересні 1994 року), у Міжнародному кодексі медичної етики (жовтень 1949 року, з поправками, внесеними у серпні 1968 року та жовтні 1983 року), у Положенні про захист прав і конфіденційності пацієнта (жовтень 1993 року), у Положенні і поглядах Всесвітньої психіатричної асоціації про права і юридичний захист психічно хворих (жовтень 1989 року), у Гавайській декларації Всесвітньої психіатричної асоціації (липень 1983 року), у Резолюції ООН “Захист осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги” (лютий 1992 року), у Рекомендаціях парламентської асамблеї Ради Європи “Про ситуацію з психічними захворюваннями” (жовтень 1977 року), у Рекомендаціях Комітету міністрів держав-учасників стосовно правового захисту осіб, які страждають психічними захворюваннями та примусово утримуються як пацієнти (лютий 1983 року), у численних деклараціях, хартіях і конвенціях щодо прав людини тощо.

3. З матеріалів справи випливає, що клопотання К. Г. Устименка про офіційне тлумачення статей 3, 31, 47 Закону України “Про інформацію” зумовлено не наявністю неоднозначного застосування судами та іншими органами державної влади України зафіксованих в них положень, а практичним використанням медичними установами перелічених вище відомчих нормативних актів СРСР, які суперечать вимогам норм зазначеного Закону. Статті 3, 31, 47, як і частини перша, друга, третя, шоста статті 23 Закону України “Про інформацію” невизначеностей у контексті справи К. Г. Устименка не містять і офіційного тлумачення не потребують. 

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 3, 8, 32, 34, 55, 147 та 150 Конституції України, загальновизнаними принципами права, статтями 43, 51, 61, 63, 67, 69 та 95 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 

1. Частину четверту статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім’ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

2. Частину п’яту статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

В особливих випадках, як і передбачає частина третя статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.

У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров’я.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці – інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації – інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою статті 46 Закону України “Про інформацію”.

3. У статті 48 Закону України “Про інформацію” визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом України “Про інформацію” протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга статті 48 Закону України “Про інформацію” лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї статті 48 Закону України “Про інформацію” не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

4. Визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України “Про прокуратуру” щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.

5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі (частина п’ята статті 12 Закону України “Про прокуратуру”) припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.

6. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Микола Мельник: «Конституційний Суд поставив під сумнів правомірність Революції Гідності»

ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України  стосовно Рішення Конституційного Суду

України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України  “Про вищу освіту”

Конституційний Суд України (далі – КСУ) у Рішенні в справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону України “Про вищу освіту” від 20 грудня 2017 р. No 2-р/2017 (далі – Рішення) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону України “Про вищу освіту” від 1 липня 2014 р. No 1556 – VII зі змінами (далі – Закон No 1556), згідно з яким не може бути обрана, призначена (в тому числі виконувачем обов’язків) на посаду керівника закладу вищої освіти особа, яка “голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року”.

Конституційний Суд аргументував рішення тим, що: 1) оспорювана норма є невизначеною, оскільки неможливо встановити, які з прийнятих 16 січня 2014 р. законів належать до категорії диктаторських; 2) передбачена вказаною нор мою заборона обіймати посади керівників закладів вищої освіти є юридичною відповідальністю, а народні депутати України не можуть нести юридичної від повідальності за результати голосування.

Принципово не погоджуюсь із підходами, які КСУ застосував при вирішенні цієї справи, а ухвалене Рішення вважаю та ким, що не базується на Конституції України. Викладена в ньому аргументація є суперечливою, сумнівною й непереконливою з юридичної точки зору та вказує на те, що КСУ підійшов до вирішення цієї справи однобічно, якщо не сказати упереджено.

Крім того, в Рішенні суд виклав своє розуміння депутатського індемнітету (свободи виступів та голосування в парламенті), яке викривляє зміст положень ч. 2 ст. 80 Конституції України. Це спонукало мене, керуючись ст. 93 Закону України “Про Конституційний Суд України”, викласти стосовно Рішення окрему думку, в якій зазначити таке.

Перелік диктаторських законів визначено в законі 

1. У Рішенні стверджується, що оспорювана норма Закону No 1556 є невизначеною, оскільки з її змісту незрозуміло, яким критерієм необхідно керуватися при визначенні того, чи є закон, прийнятий Верховною Радою України (далі – ВРУ) 16 січня 2014 р., “диктаторським”. КСУ зазначив, що із п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 випливає лише така ознака диктаторських законів, як прийняття їх 16 січня 2014 р. Однак ця ознака стосується усіх законів, прийнятих у той день, а тому неможливо однозначно встановити, які з них належать до категорії “диктаторських”. На цій підставі зроблено висновок, що п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 не відповідає вимозі правової ви значеності, а відтак суперечить ч. 1 ст. 8 Конституції України.

Натомість у КСУ не було б підстав для таких тверджень і висновку, якби він повно і всебічно розглянув справу, на лежним чином дослідив предмет конституційного контролю. В такому разі він би не лише встановив можливість чітко го виокремлення такої катего рії законів, як диктаторські за властивою лише їм сукупністю ознак, а й з’ясував, що перелік цих законів закріплено на законодавчому рівні.

Ідеться про дев’ять законів, які були прийняті ВРУ 16 січня 2014 р. Їх спільною суттєвою (змістовою) ознакою є те, що за існуючої на той час суспільно-політичної ситуації їх прийняття було спрямоване на збереження правлячого по літичного режиму, обмеження реалізації громадянами конституційних прав (зокрема, на мирні зібрання, свободу слова та свободу пересування, сво боду об’єднання в громадські організації), розширення можливостей для політичних репресій. Прийняття цих законів мало яскраво виражений антидемократичний характер і спричинило істотне загострення суспільної-політичної ситуації в країні, протистояння між учасниками масових акцій протесту та працівниками силових структур, яке призвело до людських жертв та інших тяжких наслідків. У суспільній свідомості ці закони розцінювалися як засіб збереження та зміцнення недемократичного політичного режиму (диктатури), а тому й були названі диктаторськими. Ця, по суті, народна назва й була застосована в тексті оспорюваного закону, що стало хоча й нетиповим прикладом вітчизняної нормотворчої техніки, але жодним чином не порушило принципу правової визначеності, на що безпідставно посилається Конституційний Суд.

Спільною ознакою диктаторських законів є спосіб їх розгляду та ухвалення. Прийняття цих законів є безпрецедентним явищем в історії українського парламентаризму, яке характеризувалося відвертою профанацією законодавчого процесу з імітацією голосування та визначення його результатів. Очевидним є той факт, що розгляду та прийняття цих актів відповідно до процедури, передбаченої Конституцією України та регламентом Верховної Ради, не було, а мало місце лише створення видимості законодавчого процесу з використанням форми (засідання парламенту), місця проведення (зал засідань ВРУ) та його учасників (частина народних депутатів України).

Диктаторські закони об’єднує й виокремлює “ручний” спосіб голосування за них (шляхом підняття руки) та грубе іг норування законодавчої проце дури, яким супроводжувалося їх прийняття  без попереднього розгляду законопроектів у комітетах, без надання їх текстів народним депутатам, без їх розгляду на засіданні Верховної Ради та без фактичного визначення результатів голосування. Про те, що за диктаторські закони не було голосування, яке передбачає Конституція України і регламент ВРУ, а також не було проведено реального підрахунку голосів свідчить факт, що: 1) підрахунок голосів проводився за надзвичайно короткий час (лічені секунди), за який такий підрахунок здійснити фізично неможливо; 2) в окремих випадках головуючий оголошував про прийняття закону ще до того, як голова лічильної комісії повідомляв про результати голосування; 3) у всіх дев’яти випадках голова лічильної комісії називав одну й ту ж кількість голосів, поданих “за” ці закони – 235; 4) про кількість тих, хто голосував “проти”, “утримався” або “не голосував”, взагалі не повідомлялося (ці обставини зафіксовані в стенограмі та відеозаписі пленарного засідання ВРУ 16 січня 2014 р. ).

Формально-юридично перелік диктаторських законів зафіксовано в Законі України “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України” від 28 січня 2014 р. No 732 – VII, який було прийнято у зв’язку з тим, що прийняття 16 січня 2014 р. законів відбувалося з порушенням “Конституції України , норм регламенту ВРУ та без будь якого обговорення і реального підрахунку голосів”(Пояснювальна записка до проекту цього закону). Законом No 732 – VII визнано такими, що втратили чинність:

1) Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян” No 721 – VII;

2) Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів” No 722 – VII;

3) Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі” No 723 – VII;

4) Закон України “Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України” No 724 – VII;

5) Закон України “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження” No 725 – VII;

6) Закон України “Про внесення зміни до Закону України “Про безоплатну правову допомогу щодо відтермінування набрання чинності положеннями пункту 6 розділу VI  “Прикінцеві та перехідні положення” No 726 – VII;

7) Закон України “Про внесення зміни до статті 197 Податкового кодексу України що до вільнення від обкладення податком на додану вартість операцій із ввезення на митну територію України природного газу No 727 – VII;

8) Закон України “Про внесення зміни до статті 297 Криміального кодексу України щодо відповідальності за осквернення або руйнування пам’ятників, споруджених в пам’ять тих, хто боровся проти нацизму в роки Другої світової війни, радянських воїнів-визволителів, учасників партизанського руху, підпільників, жертв нацистських переслідувань, а також воїнів-інтернаціоналістів та миротворців” No 728 – VII;

9) Закон України “Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму” No 729 – VII. Саме ці дев’ять законів і є тими диктаторськими законами, про які йшлося в п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556.

Крім цих законів, Верховна Рада 16 січня 2014 р. прийняла ще два закони – “Про Державний бюджет України на 2014 рік” No 719 – VII та “Про внесення змін до Закону України “Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань” No 731 – VII. Однак вони приймалися окремо, голосування за них здійснювалося за допомогою електронної системи “Рада”, й вони не були скасовані Законом України “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України” від 28 січня 2014 р. No 732 – VII. Тому за вказаними вище критеріями вони не належать до категорії диктаторських.

Натомість КСУ застосував підхід, який штучно заплутав вирішення цього питання й дозволив зробити безпідставний висновок про неможливість однозначного встановлення, які з прийнятих 16 січня 2014 р. законів належать до категорії диктаторських.

Заборона обіймати посаду – це критерій відповідності такій посаді, а не юридична відповідальність

2. Для визнання неконститу ційною оспорюваної норми КСУ вказав ще й на те, що “пунктом 7 частини другої статті 42 Закону No 1556 фактично запроваджено юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування в минулому”, що “порушує сутність встановленого у частині другій статті 80 Конституції України депутатського індемнітету”. Водночас такий висновок не узгоджується із сутністю юридичної відповідальності, а тому є необґрунтованим.

За своєю правовою природою неможливість обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., є однією з умов, які разом із встановленими законом кваліфікаційними вимогами (наявність вченого звання та наукового ступеня, стажу роботи на посадах науково-педагогічних працівників тощо) визначають критерії добору кандидатів на посаду керівника закладу вищої освіти. Частиною другою ст. 42 Закону No 1556 передбачено сім умов, що унеможливлюють обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти і стосуються осіб, які: 1) за рішенням суду визнані недієздатними або дієздатність яких обмежена; 2) мають судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку; 3) відповідно до вироку суду позбавлені права обіймати відповідні посади; 4) за рішенням суду були визнані винними у вчиненні корупційного правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; 5) піддавалися адміністративному стягненню за корупційне правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; 6) підпадають під дію ч. 3 ст. 1 Закону України “Про очищення влади”; 7) голосували за диктаторські закони 16 січня 2014 р.

Запровадження таких об межень обумовлено особливим характером діяльності керівника закладу вищої освіти, його роллю в освітній діяльності та вихованні учасників освітнього процесу. Така роль керівника визначається основними завданнями закладу вищої освіти, серед яких, зокрема, формування особистості шляхом патріотичного та правового виховання, утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності, збереження та примноження моральних цінностей і досягнень суспільства (ст. 26 Закону No 1556).

Заборона обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., обумовлена моральною, правовою та суспільною неприйнятністю позиції народних депутатів України, які голосували за вказані закони, особливо з урахуванням того факту, що найактивнішою верствою населення, яка брала участь в протестних акціях Революції Гідності, були саме студенти. Ця неприйнятність визначається суспільно-політичною ситуацією в Україні, за якої приймалися диктаторські закони, спрямованістю цих законів, порядком їх розгляду та способом прийняття, тобто відвертим ігноруванням встановлених Конституцією України та регламентом Верховної Ради відповідних законодавчих процедур, а також тими надзвичайно тяжкими наслідками (як загалом для суспільства, так і для великої кількості конкретних людей), які були спричинені прийняттям цих законів. Слід мати на увазі те, що диктаторські закони приймалися за антидемократичного політичного режиму, узурпації влади, придушення народного повстання, тотального порушення фундаментальних конституційних прав і свобод, свавілля державної влади, яка всупереч Конституції України намагалася стати над Українським народом. Відтак голосування за диктаторські закони за вказаних обставин щонайменше було аморальним і антисуспільним.

Тому заборона обіймати посаду керівника закладу вищої освіти для особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., з огляду на ті високі морально-етичні вимоги, які пред’являються до кандидата на таку посаду, видається цілком обґрунтованою. Така заборона не є юридичною відповідальністю, оскільки реалізується на стадії призначення, обрання особи на посаду, тобто має перспективну дію й поширюється на правовідносини, які виникатимуть у майбутньому.

До такого ж висновку дійшов Конституційний Суд, коли зазначив, що вказаною нормою “встановлено обмеження правового та організаційного характеру щодо обрання, призначення (в тому числі виконувачем обов’язків) особи на посаду керівника закладу вищої освіти, які поширюються на правовідносини, що виникнуть у майбутньому під час такого обрання, призначення”. Однак потім він зробив абсолютно протилежний висновок, згідно з яким зазначеною нормою “фактично запроваджено юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування в минулому”. Таким чином, КСУ продемонстрував непослідовність позицій щодо розуміння сутності оспорюваної норми, обґрунтувавши їх взаємовиключними твердженнями.

З урахуванням обставин, за яких відбувалося прийняття диктаторських законів, вказану заборону можна розглядати як своєрідний люстраційний захід, спрямований на недопущення обіймати керівні посади в закладах вищої освіти особами, які не відповідають ключовим критеріям керівної діяльності в сфері освіти та виховання молоді. За своєю правовою природою люстрація є не видом юридичної відповідальності, а своєрідним критерієм відповідності перебування на певній посаді чи здійснення певної діяльності, що має особливе суспільне та державне значення.

КСУ вдався до маніпуляцій

3. Визначаючи п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 таким, що за проваджує юридичну відповідальність за підтримку диктаторських законів 16 січня 2014 р. , Конституційний Суд поклав в основу Рішення сумнівні з правової точки зору аргументи.

Так, для обґрунтування такого висновку він використав не лише оспорювану норму, але й іншу норму – п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону “Про внесення змін до Закону України “Про вищу освіту” щодо встановлення обмежень при обранні на посаду (призна чення виконувача обов’язків) керівника вищого навчального закладу” від 14 травня 2015 р. No 415 – VIII (далі – Закон No 415). Вказаним пунктом встановлено, що “виконувач обов’язків керівника вищого навчального закладу, який на день набрання чинності цим Законом під падає під дію частини другої статті 42 цього Закону, підлягає звільненню засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) протягом двох тижнів з дня набрання чинності цим Законом”.

“Застосувавши такий підхід, КСУ констатував, що п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 у взаємозв’язку із п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону No 415 суперечить ч. 2 ст. 80 Основного Закону України. Водночас таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), суд визнав лише п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 – без взаємозв’язку із вказаним положенням Закону No 415.   Такий підхід є досить сумнівним з погляду визначення предмету конституційного контролю в цій справі та правової обґрунтованості остаточного висновку. Його парадоксальність полягає передусім у тому, що КСУ визнав неконституційною норму через те, що вона встановлює юридичну відповідальність, хоча вочевидь (як це доведено вище) вона такої відповідальності не встановлює. До того ж, це зроблено за допомогою іншої норми (п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону No 415), яка також не передбачає юридичної відповідальності, незважаючи на вживання в ній терміна “підлягає звільненню”, оскільки передбачає припинення перебування на посаді у зв’язку з невідповідністю умовам (критеріям) обіймання цієї посади. В такий спосіб обіймання вказаної посади приводиться у відповідність до визначених законом умов (критеріїв). Таким чином, припиняється перебування на посаді керівника закладу вищої освіти не лише особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., але й інших осіб, зазначених у ч. 2 ст. 42 Закону No 1556, зокрема осіб, які: визнані судом недієздатними чи обмежено діє здатними; мають судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку; відповідно до вироку суду позбавлені права обіймати відповідні посади; за рішенням суду були визнані винними у вчиненні корупційного правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили.

Але якщо Конституційний Суд вважав, що п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону No 415 встановлює юридичну відповідальність (можливість звільнення) особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., з посади керівника закладу вищої освіти, то саме цей пункт у першу чергу він мав визнати неконституційним. Таким чином, є підстави вважати, що в намаганні визнати неконституційною законодавчу заборону обіймати посаду керівника закладу вищої освіти особам, які голосували за диктаторські закони 16 січня 2014 р. , Конституційний Суд вдався до певних маніпуляцій, обґрунтовуючи неконституційність п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556.

(Продовження)

Джерело: Юридичний вісник України

у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України ‘у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно’ (справа про безоплатну медичну допомогу)

Номер

10/

Сесія

/

Тип

Ненормативні документи

Дата прийняття

29/05/2002

Видавник

Конституційний Суд України

Вид

Рішення

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно»

(справа про безоплатну медичну допомогу)

Від 29. 05.2002 р. № 10-рп/2002

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Скоморохи Віктора Єгоровича — головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Іващенка Володимира Івановича,

Козюбри Миколи Івановича,

Корнієнка Миколи Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Мироненка Олександра Миколайовича — суддя-доповідач,

Німченка Василя Івановича,

Розенка Віталія Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Селівона Миколи Федосовича,

Тихого Володимира Павловича,

Чубар Людмили Пантеліївни,

Шаповала Володимира Миколайовича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно».

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання 53 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи згідно з частиною першою статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» є практична необхідність у офіційній інтерпретації зазначеного положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно».

Заслухавши суддю-доповідача Мироненка О. М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб’єкт права на конституційне подання — народні депутати України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням щодо офіційного тлумачення терміна «безоплатність медичної допомоги» та положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно», а також поставив питання: чи повинна медична допомога оплачуватися лише за рахунок коштів державного бюджету і медичного страхування, заснованого на внесках роботодавців, виключаючи інші солідарні форми залучення коштів населення; чи слід розуміти цю конституційну норму «таким чином, що медична допомога в державних і комунальних закладах охорони здоров’я може забезпечуватися не тільки за рахунок державного бюджетного фінансування та внесків роботодавців, але й за рахунок залучення коштів населення через інші солідарні форми, такі як лікарняні каси, кредитні спілки тощо».

Практичну необхідність в офіційній інтерпретації зазначених терміна і положення народні депутати України обгрунтовують тим, що сьогодні громадяни України фактично не можуть отримати медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не сплативши власні кошти за ліки, харчування та «необхідні витратні матеріали». Значна частина населення не спроможна відшкодувати такі витрати, і тому багато громадян змушені відмовлятися від відвідування закладів охорони здоров’я. Отже, конституційне право громадян на охорону здоров’я і медичну допомогу, на думку народних депутатів України, фактично не реалізується, а безоплатність такої допомоги полягає у відсутності прямого розрахунку пацієнта за медичну допомогу у момент її надання.

2. На думку Президента України, Конституція України гарантує надання лише частини з комплексу медичних послуг у вигляді безоплатної медичної допомоги, що тягне за собою здійснення останньої тільки на гарантованому рівні і у визначеному законодавством обсязі за рахунок податків, а також зборів від загальнообов’язкового державного соціального страхування. При цьому органи державної влади і органи місцевого самоврядування можуть спрямовувати для надання громадянам безоплатної медичної допомоги й інші ресурси згідно з законом. Така допомога повинна надаватися і у «формі безоплатних чи субсидованих медичних або цільових виплат, які дозволять людині оплатити необхідні їй за станом здоров’я медичні послуги».

Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, акцентуючи на надзвичайній практичній потребі, невідкладності офіційного тлумачення терміна «безоплатно» і конституційного положення «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно», зміст поняття безоплатності медичної допомоги тлумачить як повну фінансову забезпеченість визначених згідно з вимогами закону основних видів медичних послуг та придбання необхідних для їх надання основних медикаментів за рахунок сформованих у колективному порядку (оподаткування чи сплати, у тому числі найманими працівниками, обгрунтованих страхових внесків) контрольованих державою суспільних фінансових ресурсів.

Сутність терміна «безоплатність медичної допомоги», на думку Міністерства охорони здоров’я України, вичерпується відсутністю безпосереднього розрахунку пацієнта за одержану послугу не лише в момент, а й до та після її надання. В цьому разі витрати на медичну допомогу відшкодовуються за рахунок бюджету, страхових фондів або інших джерел, визначених законодавством.

Міністерство фінансів України вбачає розрив між проголошеними Конституцією України гарантіями щодо надання безоплатної медичної допомоги та економічними можливостями держави і підкреслює потребу в офіційному тлумаченні поняття безоплатності медичної допомоги, зводячи зміст розглядуваних конституційних положень в аспекті порівняльного аналізу статей 49, 67 Конституції України до розуміння безоплатності як відсутності прямого розрахунку пацієнта за медичну допомогу виключно у момент її надання.

Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України стверджує, що термін «безоплатність» взагалі не може мати достатнього обгрунтування в умовах ринкової моделі економіки, оскільки видатки на «безоплатну медичну допомогу» завжди оплачуються (раніше чи пізніше) самим пацієнтом шляхом відрахувань від заробітної плати (доходів) до бюджетів. Тому «положення частини третьої статті 49 Конституції України про безоплатність … є одним з рецидивів планової економіки … зовсім не враховує ринкових принципів». На думку Міністерства, «безоплатну медичну допомогу» доцільніше розглядати як благодійну, що оплачується іншими членами суспільства.

3. Визначення понять «здоров’я», «охорона здоров’я», «заклади охорони здоров’я», «медична допомога», «медична послуга», «медичне обслуговування», «гарантований рівень медичної допомоги», «стандарти медичної допомоги», «медичне страхування», «доступність медичного обслуговування», «безоплатність медичної допомоги», «платність медичних послуг» та інших суттєвих для розгляду справи термінів надали для дослідження Конституційному Суду України майже всі провідні наукові центри, медичні університети й академії, академічні інститути, відомі вчені і фахівці-практики, об’єднані у Всеукраїнське лікарське товариство, спеціалісти Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я, що працюють в Україні. Дефініції зазначених понять і термінів, наведені науковцями і практиками, різноманітні і збігаються лише в окремих частинах чи елементах. Так, «медична допомога» і «медична послуга» трактуються і як синоніми, і як антоніми, і як частина одна одної. Так само співвідносяться поняття «медична допомога» і «медичне обслуговування» та інші.

Деякі фахівці дотримуються думки, що смисл безоплатності медичної допомоги у контексті статті 49 Конституції України полягає лише у відсутності прямого, безпосереднього розрахунку, «оплати з кишені» пацієнта у державному чи комунальному закладі охорони здоров’я, а всі інші форми відшкодування витрат за надану медичну допомогу, у тому числі і сплачені заздалегідь чи згодом, Конституції України не суперечать. Інші вважають, що конституційна формула «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» виконуватиметься лише тоді, коли фінансування медичної допомоги здійснюватиметься виключно з державного і місцевих бюджетів. Окремі науковці і практики розглядають вимоги встановлення гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги як єдиний засіб дотримання положень Конституції України, а їх опоненти вважають такий підхід неприйнятним, оскільки «визначити цей рівень без порушень Конституції України і невідворотних втрат для здоров’я громадян неможливо». Одна група фахівців вбачає у лікарняних касах (спілках, фондах) основну форму захисту існуючої системи охорони здоров’я, друга — допускає їх діяльність лише за певних умов, третя — вважає завуальованим способом примусового стягнення плати з громадянина за лікування, а деякі вчені вимагають заборони цих кас (спілок, фондів) як головних осередків фінансових зловживань.

4. Досліджуючи матеріали справи, Конституційний Суд України дійшов таких висновків.

Термін «безоплатність» (у тексті статті 49 Конституції України — «безоплатно»), офіційне тлумачення якого просять дати народні депутати України, не має самостійного значення. Його зміст визначається або контекстом, або логічним взаємозв’язком слів, у якому він застосовується. У словосполученні «медична допомога надається безоплатно» останнє слово у контексті всієї статті 49 Конституції України означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги.

Це цілком відповідає смислу слова «безоплатність»: те, за що не платять, що не оплачується, не потребує оплати; те, за що не береться плата; те, що не отримало ніякої плати, винагороди; те, що має своїми синонімами «неоплатний», «безкорисливий»; те, що має своїм антонімом плату у будь-якій формі. Приклад останнього протиставлення дає в частині другій статті 47 сама Конституція України: «Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону».

Зміст поняття «медична допомога» Конституційний Суд України з’ясовував шляхом як його граматичного аналізу, так і дослідження правових актів. У лінгвістичному аспекті слово «допомога» означає сприяння, підтримку (фізичну, матеріальну, моральну тощо) в чому-небудь; захист кого-небудь, порятунок у біді; робити певний вплив, що дає потрібні наслідки, приносить полегшення, користь, у т. ч. і виліковувати; дію, скеровану на підтримку /реалізацію чиїх-небудь запитів або потреб у чому-небудь/ за певних обставин.

У правовому значенні термін «медична допомога» вживається у преамбулі, статтях 4, 16, 25, 33, 37, 52, 58, 60, 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі — Основи). Статті 33, 35, 58, 67, 68, 77 Основ визначають вузлові складові медичної допомоги (швидка, невідкладна, первинна, спеціалізована, високоспеціалізована тощо). Її дефініція дається у спеціальних словниках понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров’я, визнаних тими ж Основами (стаття 3). У процесі дослідження конституційного припису «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» зміст медичної допомоги з’ясовувався Конституційним Судом України з огляду на відповідні положення Конвенції про мінімальні норми соціального забезпечення, ухваленої у Женеві 28 червня 1952 року (статті 1, 2), Європейської Конвенції про соціальну та медичну допомогу, укладеної у Парижі 11 грудня 1953 року (статті 1, 8 — 17), Європейського кодексу соціального забезпечення, прийнятого у Страсбурзі 16 квітня 1964 року (частина II), Конвенції про медичну допомогу та допомоги у разі хвороби, прийнятої у Женеві 25 червня 1969 року (пункти 1, 3), та одноіменної Рекомендації, ухваленої там же і того ж дня (статті 7 — 12, 34), Європейської соціальної хартії, підписаної у Страсбурзі 3 травня 1996 року (статті 11 — 13), та інших міжнародних документів.

Отже, термін «медична допомога» широко вживається у національному законодавстві України, є певні його визначення Всесвітньої організації охорони здоров’я, науковців, медичних університетів й академій, про суперечливість висновків яких йшлося у попередньому пункті. Цілісна правова дефініція цього поняття у законах України відсутня, а тому потребує нормативного врегулювання, що виходить за межі повноважень Конституційного Суду України.

Разом з тим поданий вище аналіз термінів «безоплатно» і «медична допомога» у системному зв’язку з іншими аналогічними поняттями, що застосовуються в Конституції України, законах України, міжнародних договорах, дає можливість дійти висновку щодо загального змісту безоплатної медичної допомоги. Він полягає у відсутності для всіх громадян обов’язку сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словосполучення «безоплатність медичної допомоги» означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівкових): чи у вигляді «добровільних внесків» до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов’язкових страхових платежів (внесків) тощо.

На підставі дослідження Конституційний Суд України вважає, що частина перша статті 49 Конституції України закріплює право кожного на медичне страхування, тобто не обов’язкове, а добровільне медичне страхування громадян. Стосовно державного медичного страхування, то його запровадження не суперечитиме конституційному припису «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» лише у тому разі, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Стягнення таких платежів (внесків) з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Не забороняє вказане положення і можливості надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги (за термінологією Всесвітньої організації охорони здоров’я — «медичних послуг другорядного значення», «парамедичних послуг»), у зазначених закладах за окрему плату. На це вже зверталась увага у Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 року N 15-рп/98. Перелік таких платних послуг не може вторгатися у межі безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України має встановлюватись законом.

Конституційний Суд України вважає неприйнятними з позицій припису частини третьої статті 49 Конституції України, що тлумачиться, пропозиції окремих державних органів щодо необхідності встановлення якихось меж безоплатної медичної допомоги у вигляді її гарантованого рівня, надання такої допомоги лише неспроможним верствам населення чи «у рамках, визначених законом» тощо. Це суперечить положенням статті 3, частини третьої статті 22 та низки інших статей Конституції України. Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись всім громадянам у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збереженні або відновленні здоров’я.

Дія положення «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування) або комунальній власності і фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.

5. Стаття 49 Конституції України поряд з закріпленням гарантії на надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я містить й інші норми, зокрема про право кожного на охорону здоров’я, медичне страхування, обов’язок держави створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяти розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності тощо. Розглядаючи у світлі таких положень питання щодо можливості солідарної участі населення у додатковому фінансуванні галузі охорони здоров’я, порушене суб’єктом права на конституційне подання, Конституційний Суд України зазначає, що безоплатність медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я не виключає такої можливості через фінансування цієї галузі за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, у тому числі і шляхом створення лікарняних кас (спілок, фондів), діяльність яких має бути врегульована законом.

Джерелами таких додаткових надходжень на фінансування галузі охорони здоров’я в цілому можуть бути і встановлені законом офіційні прямі платежі населення за медичні послуги другорядного значення, і відомчі асигнування на утримання медичних закладів, і надходження від проведення благодійних акцій і заходів, і кошти міжнародних програм гуманітарної допомоги, і пожертвування громадських, релігійних благодійних організацій та меценатів, і страхові внески роботодавців у системі обов’язкового державного медичного страхування, і фінансування компаній — організаторів добровільного медичного страхування, і ресурси нагромаджувальних програм територіальних громад, і державні медичні позики тощо.

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 45, 51, 63, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вирішив:

1. Положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Конституційне подання як засіб захисту прав людини і громадянина

Загальновідомо, що ядро будь-якої демократичної конституції складають права людини, які держава має заохочувати, забезпечувати та охороняти. Конституція України (далі — КУ) наголошує на абсолютній цінності людини, її життя і здоров’я, гідності, свободи та безпеки. Серед іншого, кожному гарантується право на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого ВР України з прав людини (далі — Уповноважений), основною метою діяльності якого є здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 55, 101 Конституції України).

Відповідно до положень ст. 150 КУ, абз. 1 п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Уповноважений має право звертатися до Конституційного Суду України з конституційним поданням, зокрема, з питань відповідності законів Конституції України. Конституційне подання Уповноваженого є актом реагування у випадку порушень положень Конституції чи законів України, а також міжнародних договорів стосовно прав і свобод людини і громадянина (ч. 1, 2 ст. 15 зазначеного Закону).

До секретаріату Уповноваженого, попри запровадження інституту конституційної скарги, надходить чимала кількість звернень громадян з проханням направити конституційне подання до КСУ з того чи іншого проблемного питання. У переважній більшості у відповідь на такі звернення надаються відповідні роз’яснення, оскільки в них не конкретизовано, яке саме конституційне право заявника було порушене внаслідок застосування тих чи інших положень законодавства, ким саме і коли. Досить часто у зверненнях фактично висловлюється незгода з рішеннями загальних судів, порушується питання щодо усунення розбіжностей у законодавстві, розв’язання правових колізій у правозастосуванні, удосконалення законодавства або обґрунтовується неконституційність положень законів, підзаконних актів виключно через невідповідність ч. 3 ст. 22 Конституції України.

На жаль, така аргументація заявників не може вважатися належним правовим обґрунтуванням неконституційності в розумінні ч. 3 ст. 51 Закону «Про Конституційний Суд України». До того ж, ст. 22 Конституції не закріплює конституційних прав і свобод людини і громадянина, а визначає гарантії їх реалізації, тому не може бути самостійним аргументом для обґрунтування тверджень щодо неконституційності певного закону чи його окремих положень. Нерідко громадяни звертаються до Уповноваженого вже після того, як самостійно зверталися до КСУ з конституційною скаргою, але отримали відмову в розгляді через її неприйнятність (невідповідність формальним вимогам).

З огляду на зазначене, аналіз звернень громадян, у яких порушуються питання конституційності правових актів, потребує комплексного підходу, пов’язаного з дослідженням (у т.ч. через направлення відповідних запитів) наявності системних порушень прав, існуючої практики правозастосування в оспорюваній нормі закону в державних органах, органах місцевого самоврядування чи судах (неоднозначна судова практика), позицій ЄСПЛ при розгляді аналогічних справ, а також наукової доктрини. Тільки такий комплексний аналіз може свідчити про наявність або відсутність підстав для звернення до Конституційного Суду.

Наразі Суд розглядає справи за конституційними поданнями Уповноваженого. Зокрема, щодо конституційності окремих положень ч. 5 та 16 ст. 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII, ч. 6 ст. 4 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» від 19 жовтня 2017 р. № 2168– VIII, ч. 4 ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р. № 1645–ІІІ, абз. 2 розд. ІІ Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 р. № 76–VIII.

Направлення такого конституційного подання обумовлене тим, що на початку 2020 р. перед Україною постав виклик боротьби з пандемією гострої респіраторної хвороби Covid-19, що спричинена коронавірусом SARS-CoV-2. Під час пандемії гостро виявились проблеми спроможності протистояння закладів системи охорони здоров’я, які пандемія застала на етапі реформування, що через відсутність належного фінансування призвело до загрози закриття тисяч медичних закладів і звільнення десятків тисяч медичних працівників. Очевидно, що більшість державних та комунальних закладів та медичних служб просто виявилися неготовими до таких викликів. Законодавчі зміни, а також започаткована у 2017 р. медична реформа, що запроваджується одночасно з реформами децентралізації та адміністративно-територіального устрою, ускладнили боротьбу з пандемією в Україні. Це спричинило порушення або обмеження конституційних прав людини, у т.ч. права на охорону здоров’я та медичну допомогу (проведення планових медичних операцій), гарантованих положеннями ст. 49 Конституції України, під час здійснення протиепідемічних заходів, незважаючи на те, що в цілому введені обмеження мали на меті збереження життя та здоров’я людей.

Розглядається Судом і справа за конституційним поданням Уповноваженого щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 90, пп. 1 п. 2 розд. XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. № 889-VIIІ, ч. 7 ст. 21 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» в частині нарахування та перерахунку пенсій державних службовців та службовців органів місцевого самоврядування.

На момент розгляду справи за конституційним поданням Уповноваженого про неконституційність окремих положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 р. № 2464–VI в частині неправомірної сплати ЄСВ ФОПами у разі неотримання прибутку законодавцем внесені зміни до оспорюваних положень зазначеного Закону та поновлено порушені права громадян.

Необхідно доповнити, що Уповноваженим також надаються правові позиції (amicus curiae) за запитами суддів-доповідачів у справах, що стосуються забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Отже, направлення Уповноваженим конституційних подань до Конституційного Суду України є дієвим правовим механізмом поновлення порушених прав громадян. Водночас слід звернути увагу на неприпустимість блокування роботи органу конституційної юрисдикції, оскільки це може негативно впливати на строки розгляду судових справ, своєчасність прийняття рішень та, відповідно, поновлення порушених прав громадян.

(PDF) Конституционное право на охрану здоровья и медицинскую помощь в Украине в условиях пандемии COVID-19

jpl.ccsenet.org Journal of Politics and Law Vol. 13, № 4; 2020

108

Украина от 11 марта 2020 г. Получено 15 августа 2020 г. с https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/211-

2020-%D0%BF#Text

Конституционный Суд Украины. (1998). Решение Конституционного Суда Украины (дела о платных медицинских услугах

) от 28 ноября 1998 г.«Официальный вестник Украины», 50, ст. 119.

Конституционный Суд Украины. (2002). Постановление Конституционного Суда Украины (дело о бесплатной медицинской помощи)

от 29 мая 2002 г. «Официальный вестник Украины», 23, ст. 107.

Совет Европы. (1996). Европейская социальная хартия. Получено 10 августа 2020 г. с

https://rm.coe.int/168007cf93

Давенпорт, К. (2020). Жизнь в законе во времена COVID-19 — взгляд из середины. Австралийский юридический журнал,

94(7), 481-487.

Де Барселлос, А. П., Соуза, Ф., Де Мелло, Х. Л., Флорентино, Дж., Де Соуза, С., и Бьянко, Т. (2017). Право на

здравоохранение и приоритеты: введение в неизбежные дебаты. Revista diretio GV, 13(2), 504-530.

https://doi. org/10.1590/2317-6172201718

Европейский суд по правам человека, Совет Европы. (1950). Конвенция о защите прав человека и

основных свобод. Получено 15 августа 2020 г. с

https://www.echr.coe.int/Documents/Convention_ENG.pdf

Европейский суд по правам человека. (1993). Дело Бранниган и Макбрайд против Соединенного Королевства (Заявление

№ 14553/89; 14554/89). Получено 15 августа 2020 г. с

https://hudoc.echr.coe.int/fre#{%22itemid%22:[%22001-57819%22]}

Goodale, M. (2020). ООН в 75 лет: права человека и глобальная пандемия. Нидерланды ежеквартально по правам человека,

38(3). https://doi.org/10.1177/0924051920943492

Грир, С.Л. и Сокол Т. (2014). Правила прав: европейское право, здравоохранение и социальное гражданство. Европейский юридический журнал

, 20(1), 66-87. https://doi.org/10.1111/eulj.12036

Гревцова Р. (2015). Актуальные вопросы правового регулирования общественного здоровья в Украине. Административное право и процедура

, 1(11), 195-208.

Гутьеррес, А. М., Хофстеттер, Дж. Д., Дишнер, Э. Л., Чиао, Э., Рай, Д., и Макгуайр, А. Л. (2020). Право на неприкосновенность частной жизни

и конфиденциальность: этичная медицинская помощь пациентам, находящимся под стражей иммиграционной службы США.Журнал

, юридическая медицина и этика, 48(1), 161-168. https://doi.org/10.1177/1073110520917004

Каменева З. (2004). Понятие и содержание права граждан на медицинскую помощь. Адвоката, 7, 17-21.

Криворот В., Мартыненко А. (2020). Вмешательство в права человека во время пандемии. Получено 15 августа 2020 г.,

с https://protocol.ua/ua/vtruchannya_v_prava_lyudini_pid_chas_pandemii/

Лехан В., Гинзбург В., Крячкова Л.и Борвинко, Э. (2014).

Повышение эффективности медико-санитарной помощи — это повышение уровня вторичной медицинской помощи. Вестник проблем биологии и медицины, 3, 201-205.

Мальгиери, Г. (2020). Защита данных и исследования: жизненно важная задача в эпоху пандемии COVID-19. Компьютер

Обзор права и безопасности, 37. https://doi.org/10.1016/j.clsr.2020.105431

Моранди, С., Сильва, Б., Бонсак, К., и Голей, П. (2020) . Склонность к принятию решения о недобровольной госпитализации в

первичной медицинской помощи: диспозиционные или ситуационные детерминанты? Международный журнал права и психиатрии,

69.https://doi.org/10.1016/j.ijlp.2020.101552

Некит К., Колодин Д. и Федоров В. (2020). Защита персональных данных и ответственность за ущерб в сфере

Интернета вещей. Юридическая трибуна, 10(1), 80-93.

Нолан, И. (2020). COVID-19 требует тщательных, разумных и эффективных профилактических мер, не противоречащих

осуществлению права на охрану здоровья. Получено 15 августа 2020 г. с

http://www.nrcu.gov.ua/news.html?newsID=93302

Пунда, О. (2003 г.). Понятие и содержание права на здоровье. Вестник Хмельницкого регионального института

Управление и право, 3-4, 82.

Сенюта И. (2009). Права пациентов в решениях Европейского суда по правам человека. Вестник Львовского

Национального университета им.

Швец Ю.В. (2017). Содержание конституционного права на охрану здоровья. Предпринимательства, экономики и права, 8,

135-138.

Закон Украины «О правовом режиме на временно оккупированной территории Украины и политике Украины в отношении оккупации Крыма Россией»

Украина не признает Автономную Республику Крым и город Севастополь территориями России – эта часть территории Украины фактически оккупирована российскими войсками.Генеральная Ассамблея ООН проголосовала за резолюцию «Территориальная целостность Украины». Он подтвердил безоговорочную поддержку международным сообществом суверенитета, политической независимости, единства и территориальной целостности Украины в международно признанных границах.

В отношении оккупации Автономной Республики Крым и Севастополя Верховная Рада Украины приняла Закон Украины «О защите прав и свобод граждан на временно оккупированной территории Украины» ( см. полный текст ниже ), который определяет статус территории, временно оккупированной в результате военной агрессии России, устанавливает особый правовой режим на этой территории и определяет особенности деятельности органов государственной власти в период действия этого особого режима, соблюдение и защиту прав человека и гражданина, а также права и свободы юридических лиц.

В связи с оккупацией Автономной Республики Крым и Севастополя позиция Украины следующая:

— Крымский полуостров является неотъемлемой частью Украины. В результате акта агрессии сейчас оккупирован российскими вооруженными силами. Вопреки всем международным нормам и собственным обязательствам Россия аннексировала часть территории Украины, захватила украинские военные базы и государственное имущество. Вся собственность в Севастополе и Автономной Республике Крым принадлежит исключительно Украине.

— Украина не признает Автономную Республику Крым и Севастополь территориями России. Принятие Генеральной Ассамблеей ООН большинством голосов за Резолюцию «Территориальная целостность Украины» (100 – «за», 11 – «против») подтвердило безоговорочную поддержку международным сообществом суверенитета, политической независимости Украины. , единство и территориальная целостность в пределах своих международно признанных границ.

— Украина применит принципы международного права в отношении России (ответственность за нарушение международного права, совершенное на территории Автономной Республики Крым и г. Севастополя в институтах международного судопроизводства и арбитража, а также в международных судебных органах).

— Автономная Республика Крым и город Севастополь определены как временно оккупированные территории и являются неотъемлемыми частями Украины, на которых действуют Конституция Украины и законы Украины.

Закон Украины «О защите прав и свобод граждан на временно оккупированной территории Украины» принят 15 апреля 2014 года. Он устанавливает особый правовой режим на территории Автономной Республики Крым и г. Севастополя, а именно:

— Предусматривает, что граждане Украины имеют право на свободный и неограниченный въезд и выезд с временно оккупированной территории при предъявлении документа, подтверждающего их гражданство Украины. Въезд и выезд иностранцев и лиц без гражданства с временно оккупированной территории допускается только по специальному разрешению через соответствующие пункты въезда-выезда. Порядок въезда и выезда иностранцев и лиц без гражданства с временно оккупированной территории устанавливается Кабинетом Министров Украины.

— Не признается принудительный прием граждан Украины в гражданство других стран.

— Предусмотрены механизмы обеспечения защиты прав человека лиц, проживающих на временно оккупированной территории или выехавших с нее:
а) получение документов, удостоверяющих гражданство Украины, удостоверяющих личность и ее особый статус;
б)   занятость, пенсии, государственное социальное страхование и социальные услуги;
в)    избирательные и имущественные права, гарантии прав собственности и т.п.;
г)   другие законодательные акты, касающиеся временно оккупированной территории.

— Право собственности физических и юридических лиц сохраняется, если их имущество приобретено в соответствии с законодательством Украины.

— Возмещения материального и морального вреда, причиненного временной оккупацией части территории Украины юридическим и физическим лицам, объединениям, гражданам Украины и иностранцам относятся к Российской Федерации как государству, осуществляющему оккупацию.В то же время Украина должна всеми возможными способами способствовать возмещению этих материальных и моральных убытков, причиненных Российской Федерацией.

— Запрещается ведение любой хозяйственной деятельности на временно оккупированных территориях (лицензирование, разрешительная, сертификационная и иная деятельность по государственному регулированию), ввоз и (или) вывоз товаров военного назначения, организация железнодорожного, автомобильного, морского, речного, паромного и воздушного сообщения . Кроме того, запрещено использовать государственные ресурсы.

— Вопросы пенсионного обеспечения и пособий по безработице подлежат законодательному регулированию только в случае отказа лиц, подлежащих такой государственной помощи, от аналогичной помощи, предложенной и предложенной Российской Федерацией.

6 мая 2014 года Верховная Рада Украины внесла изменения в указанный закон следующим положением: граждане Украины, которые проживают на временно оккупированных территориях или переселились с нее в другие регионы Украины, могут продолжить свое обучение на территориях других регионов. Украины. Такие исследования будут оплачиваться из средств государственного бюджета.

Иностранцы и лица без гражданства могут въезжать на территорию Автономной Республики Крым и г. Севастополя Украины в соответствии с Законом и международными договорами Украины.

Законом Украины «О защите прав и свобод граждан и правовом режиме на временно оккупированной территории Украины» в редакции от 09.05.2014 г. определено, что иностранцам и лицам без гражданства разрешен въезд на временно оккупированную территорию и на выезд из него по предъявлению специального разрешения в пунктах контроля въезда и выезда .

На сегодняшний день соответствующий проект Положения о порядке въезда-выезда иностранцев и лиц без гражданства на временно оккупированную территорию находится на согласовании с соответствующими министрами.

Иностранцы из стран с визовым режимом въезда в Украину должны обращаться в дипломатические представительства или консульские учреждения Украины за рубежом для получения украинской визы.

Иностранцы из стран с безвизовым режимом въезда в Украину, могут въезжать в Автономную Республику Крым и Севастополь Украины только при пересечении границы в пунктах пропуска через государственную границу Украины с проставлением соответствующих штампов в паспортных документах или иммиграционных документах открытки.

Законом также внесены изменения в некоторые законы Украины относительно ответственности за нарушение порядка въезда на временно оккупированную территорию Украины.

Предполагает административную ответственность (наказывается штрафом от ста до трехсот необлагаемых минимумов доходов граждан или административным арестом на срок до пятнадцати суток), а также уголовную ответственность (ограничение свободы на срок до трех лет или лишение свободы на срок до трех лет). на срок от пяти до восьми лет).

Установленный настоящим Законом правовой режим будет действовать до восстановления конституционного строя Украины на временно оккупированной территории.

* * *

Закон Украины
№ 1207-VII от 15 апреля 2014 г.
о обеспечении права и свобод граждан и правового режима
на времеренной оккупированной территории Украины

с изменениями, внесенными Законом № 1237-VII от 06.05.2014)

Согласно Конституции Украины Украина является суверенным и независимым государством.Суверенитет Украины распространяется на всю ее территорию, неделимую и неприкосновенную в ее нынешних границах. Нахождение подразделений вооруженных сил других государств на территории Украины в нарушение порядка, установленного Конституцией и законами Украины, Гаагскими конвенциями 1907 г., IV Женевской конвенцией 1949 г., а также вопреки к Меморандуму о гарантиях безопасности в связи с присоединением Украины к Договору о нераспространении ядерного оружия 1994 года, Договору о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Украиной и Российской Федерацией 1997 года и другим международно-правовым актам. оккупация части территории суверенного государства Украина и международное противоправное деяние со всеми последствиями, предусмотренными международным правом.

(Гаагская конвенция 1907 г. – 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7)

Гуманитарная, социальная и экономическая политика государства Украина в отношении населения временно оккупированной территории основывается на защите полноценная реализация национальных, культурных, социальных и политических прав граждан Украины, в том числе коренных народов и национальных меньшинств.

Статья 1. Правовой статус временно оккупированной территории Украины
1.Временно оккупированная территория Украины (здесь и далее – временно оккупированная территория) является неотъемлемой частью территории Украины. На такую ​​территорию распространяется действие Конституции и законов Украины.

Статья 2. Цель настоящего Закона
1. Настоящий Закон определяет статус территории Украины, временно оккупированной в результате вооруженной агрессии Российской Федерации, устанавливает для этой территории особый правовой режим, определяет особый аспекты деятельности государственных органов, органов местного самоуправления, предприятий, учреждений и организаций в рамках этого режима, соблюдения и защиты прав и свобод человека и гражданина, а также прав, свобод и законных интересов юридических лиц.

Статья 3. Временно оккупированная территория
1. Для целей настоящего Закона временно оккупированной территорией Украины являются:
1) сухопутная территория Автономной Республики Крым и города Севастополя и внутренних вод Украины, прилегающих к этим территориям;
2) Внутренние воды и территориальное море Украины, прилегающие к Крымскому полуострову, территория исключительной (морской) экономической зоны у побережья Крымского полуострова и континентальный шельф Украины, прилегающие к побережью, на которые распространяется действие юрисдикция органов власти Украины в соответствии с международным правом, Конституцией и законами Украины;
3) воздушное пространство над территориями, указанными в пунктах 1 и 2 настоящей статьи.

Статья 4. Правовой режим временно оккупированной территории
1. На временно оккупированную территорию в течение срока действия настоящего Закона распространяется особый правовой режим пересечения границ временно оккупированной территории, заключения правовых договоров , проведение выборов и референдумов, осуществление иных прав и свобод человека и гражданина.
2. Правовой режим временно оккупированной территории Украины предусматривает особый порядок обеспечения прав и свобод граждан Украины, проживающих на временно оккупированной территории.
3. Правовой режим временно оккупированной территории может быть установлен, изменен или отменен исключительно законами Украины.

Статья 5. Защита прав и свобод человека и гражданина и культурного наследия на временно оккупированной территории
1. Украина принимает все необходимые меры для обеспечения прав и свобод человека и гражданина, предусмотренных Конституцией и законодательством Украины и международными договорами всем гражданам Украины, проживающим на временно оккупированной территории.
2. Украина обязуется поддерживать и защищать экономические, финансовые, политические, социальные, информационные, культурные и иные связи с гражданами Украины, проживающими на временно оккупированной территории Украины.
3. Ответственность за нарушения прав и свобод человека и гражданина, предусмотренных Конституцией и законами Украины, которые происходят на временно оккупированной территории, возлагается на Российскую Федерацию как оккупирующую державу в соответствии с нормами и принципами международного права.
4. Принудительный автоматический прием граждан Украины, проживающих на временно оккупированной территории, в гражданство Российской Федерации не признается Украиной и не является основанием для лишения гражданства Украины.
5. Кабинет Министров Украины устанавливает постоянный контроль за соблюдением прав и свобод человека и гражданина на временно оккупированной территории и по результатам указанного контроля обнародует и предоставляет соответствующую информацию международным организациям в этой сфере. защиты прав и свобод человека и гражданина и принимает необходимые меры.
   Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека осуществляет парламентский контроль за соблюдением конституционных прав и свобод человека и гражданина на временно оккупированной территории.
6. Ответственность за возмещение материального и морального вреда, причиненного государству Украина, физическим и юридическим лицам, общественным организациям, гражданам Украины, иностранцам и лицам без гражданства в результате временной оккупации, возлагается в полном объеме на Российскую Федерация как оккупирующая держава.
Государство Украина всеми доступными способами содействует возмещению Российской Федерацией материального и морального вреда.
7. Ответственность за охрану объектов культурного наследия на временно оккупированной территории возлагается на Российскую Федерацию как оккупирующую державу в соответствии с нормами и принципами международного права.

Статья 6. Обеспечение права граждан, проживающих на временно оккупированной территории или переселенных с нее, на получение документов, удостоверяющих гражданство Украины, удостоверение личности или особый статус
1.Выдача документов, удостоверяющих гражданство Украины, удостоверение личности или особый статус, гражданам, переселяющимся с временно оккупированной территории, осуществляется центральным органом исполнительной власти, на который возложена реализация государственной политики в сфере миграции (иммиграции и эмиграции), в том числе по вопросам сдерживания незаконной миграции, гражданства, регистрации лиц, беженцев и других категорий мигрантов по признаку их местонахождения.
2. Выдача документов, удостоверяющих гражданство Украины, удостоверение личности или особый статус, гражданам, проживающим на временно оккупированной территории, осуществляется центральным органом исполнительной власти, осуществляющим реализацию государственной политики в сфере миграции (иммиграции и эмиграции) , в том числе вопросы пресечения незаконной миграции, гражданства, регистрации физических лиц, беженцев и других категорий мигрантов в порядке, установленном законодательством, в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.
3. Сведения из Государственного реестра избирателей могут быть использованы для внесения в паспорта сведений о месте жительства или месте нахождения граждан, указанных в частях первой и второй настоящей статьи.

Статья 7. Обеспечение реализации прав граждан, проживающих на временно оккупированной территории или переселяющихся с нее, на труд, пенсионное обеспечение, обязательное государственное социальное страхование, социальное обслуживание и образование

(название статьи 7 изложено Законом № 1237-VII от 06. 05.2014)

1.Осуществление права на труд, пенсию, социальное страхование на случай безработицы, временной нетрудоспособности, несчастного случая на производстве или заболевания, повлекшего за собой постоянную утрату трудоспособности, и социальные услуги гражданами Украины, находящимися на временно оккупированной территории или переселенными с нее, осуществляется в соответствии с законодательство Украины.
2. Пенсионные выплаты гражданам Украины, проживающим на временно оккупированной территории и не получающим пенсии или других выплат от уполномоченных субъектов Российской Федерации, осуществляются в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.
3. Граждане пожилого возраста, инвалиды, дети-инвалиды и другие граждане Украины, находящиеся в бедственном положении и проживающие на временно оккупированной территории, имеют право на получение социальных услуг в соответствии с законодательством Украины.
4. Бездомные, находящиеся на оккупированной территории, имеют право на социальную защиту в соответствии с законодательством Украины.
5. Граждане Украины, прекратившие трудовую деятельность (или иные виды [экономической] деятельности) и переселившиеся с временно оккупированной территории, не имеющие документов, подтверждающих факт увольнения (прекращения трудовой деятельности), сроки и стаж работы страхового стажа, встает на учет в качестве безработного и получает пособия и социальные услуги по обязательному государственному социальному страхованию на случай безработицы по данным государственного реестра обязательного государственного социального страхования, в порядке, установленном Кабинетом Министров Российской Федерации. Украина.
6. Граждане Украины, переселившиеся с временно оккупированной территории без прекращения трудовой деятельности (иных видов [экономической] деятельности) и не имеющие возможности продолжать занятие (иные виды [экономической] деятельности) на временно оккупированной территории, могут, в целях получения статуса безработного и получения пособий по безработице и социальных услуг прекратить трудовую деятельность либо проверить факт такого прекращения (иных видов [экономической] деятельности) в суде по месту нахождения. Прекращение других видов экономической деятельности, в том числе самозанятости, осуществляется в уведомительном и упрощенном порядке по месту нахождения в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.
7. Гражданам Украины, переселившимся с временно оккупированной территории и не имеющим документов, необходимых для получения статуса безработного (паспорт гражданина Украины, учетная карточка налогоплательщика и др.), может быть присвоен указанный статус при предъявлении временный документ, удостоверяющий личность гражданина Украины.До предоставления необходимых документов и сведений о стаже работы, заработной плате (доходе), страховом стаже такие лица получают минимальные государственные социальные пособия, установленные Правлением Фонда обязательного государственного социального страхования Украины от безработицы.
8. Перерегистрация безработных, переселившихся с временно оккупированной территории, осуществляется службами занятости по месту нахождения таких лиц в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.
9. Граждане Украины, переселившиеся с временно оккупированной территории, имеют право на получение льгот и социальных услуг в соответствии с законодательством, действующим по месту их фактического проживания, нахождения.
10. Граждане Украины, переселившиеся с временно оккупированной территории, имеют право на получение таких технических и других средств реабилитации и реабилитационных услуг в соответствии с законодательством, действующим по месту их фактического проживания, нахождения в Украине.
11. Технические и иные средства реабилитации и реабилитационные услуги предоставляются на основании необходимой документации, подтверждающей право лица на такие средства или услуги, а при ее отсутствии — на основании данных Центральной базы данных проблем инвалидности (для лиц с повторной инвалидностью), а также индивидуальную программу реабилитации лиц или детей с инвалидностью, в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.

12.Граждане Украины, проживающие на временно оккупированной территории или переселившиеся, подлежат продолжению обучения по определенной специальности на территории других регионов Украины. Такие исследования будут оплачиваться из средств государственного бюджета. Порядок покрытия расходов на обучение этих граждан устанавливается Кабинетом Министров Украины.

Граждане, указанные в абзаце первом настоящего раздела, участвуют в конкурсном тестировании абитуриентов государственных и общественных высших учебных заведений Украины в общеустановленном порядке.Общежитие предоставляется на период обучения. В случае если по результатам конкурсного тестирования эти абитуриенты не занимают места в рейтинговом списке абитуриентов, подлежащих бюджетному финансированию, учреждение образования расширяет этот список в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины, для покрытия из государственного бюджета возмещает дополнительные расходы на обучение граждан, проживающих на временно оккупированной территории или переселенных с нее.

(статья 7 дополнена абзацем двенадцатым в соответствии с Законом от 06.05.2014 N 1237-VII)

Статья 8.Защита избирательных прав граждан Украины на временно оккупированной территории
1. При проведении выборов Президента Украины, народных депутатов Украины, всеукраинского референдума голосование граждан Украины не организуется. или проводимых на временно оккупированной территории.
2. Гражданам Украины, проживающим на временно оккупированной территории, обеспечиваются условия для свободного волеизъявления при проведении выборов Президента Украины, народных депутатов Украины, всеукраинского референдума на остальной территории Украины. Украина.
3. Граждане Украины, проживающие на временно оккупированной территории, имеют право осуществлять свое право голоса на таких выборах или всеукраинском референдуме путем изменения места голосования без изменения избирательного адреса, как это предусмотрено частью третьей статьи 7. Закона Украины «О государственном реестре избирателей».
4. В случае досрочного прекращения полномочий народного депутата Украины, избранного по одномандатному избирательному округу в пределах Автономной Республики Крым или города Севастополя, промежуточные выборы на вакантное депутатское кресло не проводятся. проводится в этом районе.
5. На временно оккупированной территории не проводятся выборы депутатов Верховной Рады Автономной Республики Крым, местных советов, сельских, поселковых, городских голов, местные референдумы.
6. Органы ведения Государственного реестра избирателей, созданные на территории Автономной Республики Крым и города Севастополя, такое ведение не осуществляют. Порядок ознакомления с записями избирателей, избирательные адреса которых относятся к территории, подведомственной указанным органам, ведения Государственного реестра избирателей и актуализации таких записей устанавливаются Центральной избирательной комиссией.

Статья 9. Незаконные органы, их должностные лица и аппараты
1. Государственные органы и органы местного самоуправления, созданные в соответствии с Конституцией и законами Украины, их должностные лица и аппараты на временно оккупированной территории действует исключительно на основании, в пределах полномочий и в порядке, которые установлены Конституцией и законами Украины.
2. Деятельность любых органов, их должностных лиц и сотрудников на временно оккупированной территории признается незаконной, если такие органы или должностные лица созданы, избраны или назначены в порядке, не предусмотренном законодательством Украины.
3. Любой акт (документ, решение), изданный лицами или должностными лицами, указанными в части второй настоящей статьи, является ничтожным и не влечет правовых последствий.
4. Установление контактов и взаимодействие государственных органов Украины, их должностных лиц, органов местного самоуправления, их должностных лиц с незаконными органами (должностными лицами), созданными на временно оккупированной территории Украины, допускается исключительно в целях обеспечения национальных интересов Украины, защиты прав и свобод граждан Украины, выполнения международных договоров, ратифицированных в установленном порядке Верховной Радой Украины, или содействия восстановлению конституционного строя Украины на временно оккупированной территории.

Статья 10. Особенности въезда на временно оккупированную территорию и выезда с нее
1. Граждане Украины имеют право на свободный и беспрепятственный въезд на временно оккупированную территорию и выезд с нее через контрольно-пропускные пункты при предъявив документ, удостоверяющий личность и гражданство Украины.
2. Въезд иностранцев и лиц без гражданства на временно оккупированную территорию и выезд с нее допускается только по специальному разрешению через контрольно-пропускные пункты.
Порядок въезда иностранцев и лиц без гражданства на временно оккупированную территорию и выезда с нее устанавливается Кабинетом Министров Украины.

Статья 11. Гарантии прав собственности и правовой режим собственности на временно оккупированной территории
1. Защита прав собственности на временно оккупированной территории осуществляется в соответствии с законодательством Украины.
2. Государство Украина, Автономная Республика Крым и город Севастополь, территориальные громады, в том числе государственная громада города Севастополя, государственные органы, органы местного самоуправления и другие субъекты публичного права сохраняют свою имущественные права на имущество, в том числе недвижимое имущество и земельные участки, находящиеся на временно оккупированной территории.
3. Физические лица, независимо от получения ими статуса беженца или иного особого правового статуса, а также предприятия, учреждения и организации сохраняют свои имущественные права на имущество, в том числе недвижимое имущество и земельные участки, находящиеся на временно оккупированной территории, при условии это право приобретено в соответствии с законодательством Украины.
4. Приобретение и прекращение права собственности на недвижимое имущество на временно оккупированной территории осуществляются в соответствии с законодательством Украины.В случае невозможности осуществления государственным регистратором своих полномочий по государственной регистрации прав собственности на недвижимое имущество на временно оккупированной территории орган государственной регистрации определяется Кабинетом Министров Украины.
5. Любой правовой договор на временно оккупированной территории, который касается недвижимого имущества, в том числе земельных участков, который заключен с нарушением требований настоящего Закона или других законов Украины, считается ничтожным с момента заключения, и не влечет за собой никаких правовых последствий, кроме тех, которые связаны с его ничтожностью.
6. Право собственности на землю, ее недра, атмосферу, воду и другие природные ресурсы, которые находятся в пределах территории Украины, природные ресурсы ее континентального шельфа и исключительной (морской) экономической зоны, являющиеся объектами права собственности народа Украины, военное имущество, а также имущество государственных органов, государственных предприятий, учреждений и организаций, которые находятся на временно оккупированной территории и являются собственностью Украины, не могут быть переданы другим государства, юридическим или физическим лицом иным способом, чем это предусмотрено законодательством Украины.

Статья 12. Меры правового реагирования на временно оккупированной территории
1. В связи с неспособностью судов Автономной Республики Крым и города Севастополя осуществлять правосудие на временно оккупированных территориях, изменить местонахождение судебных дел, ответчиков, подсудных судам, расположенным в Автономной Республике Крым и городе Севастополе, и рассмотрения в следующей редакции:
гражданских дел, ответчиков, подсудных местным общим судам, расположенным в г. Автономная Республика Крым и город Севастополь рассматриваются местными общими судами города Киева в порядке, установленном Киевским городским апелляционным судом;
административных дел, ответчики которых подсудны местным общим судам, расположенным в Автономной Республике Крым и городе Севастополе, рассматриваются местными общими судами города Киева в порядке, установленном Киевским апелляционным административным судом;
гражданских дел, ответчики которых подсудны общим апелляционным судам в Автономной Республике Крым и городе Севастополе, рассматриваются Киевским городским апелляционным судом;
административных дел, подведомственных Окружному административному суду Автономной Республики Крым, рассматривает Киевский окружной административный суд, а административные дела, подведомственные Севастопольскому городскому окружному административному суду, соответственно Киевским городским окружным административным судом; а административные дела, подведомственные Севастопольскому апелляционному административному суду, рассматривает Киевский апелляционный административный суд; Хозяйственные дела
, подведомственные Хозяйственному суду Автономной Республики Крым, рассматриваются Киевским областным хозяйственным судом, а хозяйственные дела, подведомственные Севастопольскому городскому хозяйственному суду, рассматриваются Киевским городским хозяйственным судом. Суд; хозяйственные дела, подведомственные Севастопольскому апелляционному хозяйственному суду, рассматриваются соответственно Киевским апелляционным хозяйственным судом;
уголовные дела, подсудные местным (районным, городским, районным в городе) судам, рассматриваются одним из районных судов города Киева по определению Киевского городского апелляционного суда;
уголовные дела, подсудные Апелляционному суду Автономной Республики Крым и города Севастополя, рассматриваются Киевским городским апелляционным судом.
Дела, отнесенные к компетенции следственного судьи на стадии досудебного следствия по уголовным производствам, которые ведутся на территории Автономной Республики Крым и города Севастополя, рассматриваются следственными судьями Киевских городских районных судов, по решению Киевского городского апелляционного суда.
Дела, находящиеся в настоящее время на рассмотрении судов, расположенных на территории Автономной Республики Крым и города Севастополя, которые не завершены, подлежат передаче в надлежащее место, установленное настоящим Законом, в течение десяти рабочих дней со дня вступления в силу даты настоящего Закона или со дня подпадания под такую ​​юрисдикцию.
В случае причинения убытков иностранными государственными юридическими лицами и нерезидентами место проведения определяется по месту причинения убытков с учетом правил подсудности, установленных настоящим Законом.
2. Подследственность уголовных правонарушений, совершенных на временно оккупированной территории Украины, определяется Генеральной прокуратурой Украины. Материалы досудебного расследования преступлений, находящихся на стадии досудебного расследования в уголовном производстве, передаются в соответствующие следственные органы, определенные Генеральной прокуратурой Украины.

Статья 13. Особенности осуществления экономической деятельности на временно оккупированной территории
1. Особенности осуществления экономической деятельности на временно оккупированной территории устанавливаются законом.

Статья 14. Особенности увольнения граждан Украины со службы в Вооруженных Силах Украины, воинских частях и органах внутренних дел в связи с временной оккупацией
1. Военнослужащие воинских частей и органов внутренних дел Украины, прибывшие с временно оккупированной территории и выразившие (при наличии уважительных причин) желание быть уволенными со службы, увольняются с указанной службы также в течение особого периода, по уважительным причинам, а при отсутствии таких оснований — по сокращению штатов, если они дали обязательство об увольнении через три месяца после прибытия с временно оккупированной территории.
2. Военнослужащие воинских частей и правоохранительных органов Украины, не прибывшие в пункты и сроки, установленные воинскими частями и правоохранительными органами Украины, считаются покинувшими воинские части и подлежат прикреплению. под командованием соответствующих должностных лиц. Соответствующая информация о розыске такого персонала направляется в правоохранительные органы.
3. Военнослужащие воинских частей и органов внутренних дел Украины, поступившие на военную службу в вооруженные силы, специальные службы или органы внутренних дел Российской Федерации, что подтверждается документально, исключаются из списков личного состава воинских частей и правоохранительных органов Украины, а контракты с ними считаются расторгнутыми с момента зачисления (или получения сведений об их зачислении) в специальные службы вооруженных сил или правоохранительные органы Российской Федерации.

Статья 15. Особенности приватизации жилых помещений, находящихся на временно оккупированной территории, военнослужащими воинских частей и органов внутренних дел Украины
1.    Военнослужащие воинских частей, сформированных в соответствии с законом Украины и правоохранительными органами Украины, которые несли службу на территории Автономной Республики Крым и города Севастополя, и члены их семей имеют право приватизировать жилища для постоянного проживания, жилища, предоставленные Правительством, и жилища проживание в общежитиях, расположенных на территории Автономной Республики Крым и города Севастополя и полученных в порядке, установленном законодательством Украины, где они проживали 1 января 2014 года.
Положения части первой настоящего раздела распространяются на военнослужащих воинских частей и органов внутренних дел Украины, которые продолжают военную службу в других регионах Украины или уволены с военной службы в 2014 году в соответствии с частью первой статьи 14 настоящего Закона.
2.    Приватизация жилых помещений, занимаемых военнослужащими воинских частей и органов внутренних дел, а также членами их семей, указанными в части первой настоящей статьи, осуществляется бесплатно независимо от размера жилого помещения, приватизированы, а также несмотря на осуществление их законного права на приватизацию жилья до настоящего Закона вступают в силу.
3.    Порядок приватизации жилых помещений, перечисленных в части первой настоящей статьи, устанавливается Кабинетом Министров Украины.
4.    Приобретение военнослужащими воинских частей и правоохранительных органов Украины, а также членами их семей права частной собственности на жилые помещения, перечисленные в части первой настоящей статьи, которые находятся на временно оккупированной территории, не лишает их права приватизации жилых помещений, расположенных в различных областях территории Украины в соответствии с Законом Украины «О приватизации государственного жилищного фонда».

Статья 16. Переезд судей
Судьи, прикомандированные к судам Украины на территории Автономной Республики Крым и города Севастополя, изъявившие желание переселиться с указанной территории в результате ее временной оккупации Российской Федерацией, гарантируется право на перевод в судебное положение суда в другой части территории Украины.

Статья 17. Обязательства государственных органов Украины
1.В случае нарушения положений настоящего Закона государственные органы Украины используют механизмы, предусмотренные законодательством Украины и нормами международного права, в целях защиты мира, безопасности, прав, свобод и законных интересы граждан Украины, которые остаются на временно оккупированной территории Украины, а также законные интересы государства Украина.
2. Украина обязуется использовать все возможные меры, предусмотренные Конституцией Украины, законодательством Украины и нормами международного права, для освобождения территории Украины от оккупации, восстановления целостности и суверенитета государства, а также в кратчайшие сроки восстановить права и свободы человека и гражданина, нарушенные в результате оккупации, на всей территории Украины.
3. В случае, если государственные органы не могут осуществлять свою деятельность на временно оккупированной территории, [временное] местонахождение государственных органов, установленных в соответствии с Конституцией Украины и законами Украины, определяется Кабинетом Министров Украины. министров Украины.

Статья 18. Гарантии прав и свобод граждан Украины, переселившихся с временно оккупированной территории
1. Гражданам Украины гарантируется полное соблюдение их прав и свобод, предусмотренных Конституцией Украины, в том числе их социальные, трудовые, избирательные и образовательные права при переселении с временно оккупированной территории.
2. Расходы на мероприятия, предусмотренные настоящим Законом, осуществляются за счет средств Государственного бюджета Украины в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.

Статья 19. Ответственность
Лица, виновные в нарушении требований настоящего Закона, несут ответственность, предусмотренную законодательством Украины.

ІІ. Переходные положения

1.    Настоящий Закон вступает в силу на следующий день после его опубликования.
2.    Законы и другие нормативные правовые акты Украины применяются в части, не противоречащей настоящему Закону.
3.    Правовой режим, предусмотренный настоящим Законом, действует до полного восстановления конституционного строя Украины на временно оккупированной территории.

4. Вносятся изменения в следующие законодательные акты Украины:

1) Уголовный кодекс Украины (Ведомости Верховной Рады Украины, 2001 г., т. 25-26, ст. 131) дополнить статьей 3321 в редакции следующим образом:
«Статья 3321.Нарушение порядка въезда на временно оккупированную территорию или выезда с нее
1. Нарушение порядка въезда на временно оккупированную территорию Украины и выезда с нее, совершенное с целью причинения ущерба интересам государства –
– наказывается ограничением свободы на срок до трех лет либо лишением свободы на тот же срок с конфискацией транспортных средств.
2. Те же действия, совершенные повторно или группой лиц по предварительному сговору, либо должностным лицом с использованием своего служебного положения, —
, — наказываются лишением свободы на срок от трех до пяти лет, а также отстранение от занятия определенной должности или занятия определенной деятельностью на срок до трех лет, а также с конфискацией транспортных средств.
3. Деяния, предусмотренные частями первой или второй настоящей статьи, если они совершены организованной группой, —
, — наказываются лишением свободы на срок от пяти до восьми лет, а также лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью. на срок до трех лет, а также с конфискацией транспортных средств.»;

2) УПК Украины (Ведомости Верховной Рады Украины, 2013 г., т. 9-13, ст. 88):
а ) статью 114 дополнить пунктом 3 следующего содержания:
Судебные дела по спорам, возникающим из факта оккупации, или о правонарушениях, связанных с оккупацией, относятся к делам особой категории, которые рассматриваются в соответствии с действующими процессуальными нормами с учетом учитывать особенности, установленные Законом Украины «Об обеспечении прав и свобод граждан и правового режима на временно оккупированной территории Украины».
Признание дела связанным с оккупацией на основании мотивированного постановления судьи.
В случае участия в деле иностранного элемента судебные поручения, повестки и другие судебные документы вручаются не позднее чем за 15 дней до начала процессуального действия.
В случае, если субъект государственной собственности, в том числе государственные органы, учреждения или организации, либо юридическое лицо, указанное в статье 964 п. 1 ст. 2 Уголовно-процессуального кодекса Украины является участником дела, связанного с оккупацией, все отношения осуществляются через посольство или постоянное представительство.
б) пункт 2 статьи 216 после цифры «332» дополнить цифрой «3321».

3) Кодекс Украины об административных правонарушениях (Ведомости Верховной Рады Украинской ССР, 1984 г., т. 51 доп., ст. 1122):
1) статью 202 изложить в следующей редакции:
«Статья 202. Нарушение пограничного режима, режима в пунктах пропуска через Государственную границу Украины или правил режима в пунктах пропуска и выезда
Нарушение пограничного режима, режима в пунктах пропуска через Государственную границу Украины или правил режима в пунктах пропуска въездных и выездных контрольно-пропускных пунктов –
, влечет наложение штрафа в размере от семи до десяти необлагаемых минимумов доходов граждан (взимается с физических лиц) или в размере от десяти до двадцати необлагаемых минимумов доходов граждан (взимается с должностных лиц). «;
2) дополнить статьей 2042 следующего содержания:
«Статья 2042. Нарушение порядка въезда на временно оккупированную территорию Украины и выезда с нее
Нарушение порядка въезда на временно оккупированную территорию Украины и выезда из них —
, — наказывается штрафом в размере от ста до трехсот необлагаемых минимумов доходов граждан или административным арестом на срок до пятнадцати суток.»;
3) статья 221 после цифры «2041» дополнить цифрой «2042»
4) в части 1 статьи 2221 слова «с нарушением пограничного режима или режима в пунктах пропуска через государственную границу Украины» заменить словами «в нарушение пограничного режима, режима в пунктах пропуска через государственную границу Украины или правил режима в пунктах пропуска въезда и выезда»;
5) в пункте 2 части 2 статьи 262 слова «нарушение пограничного режима или режим в пунктах пропуска через государственную границу Украины» заменить словами «нарушили порядок въезда на временно оккупированную территорию Украины и выезда с нее, нарушили пограничный режим, режим в пунктах пропуска через государственную границу Украины». или правила режима в пунктах пропуска и выезда»;
6) часть 2 статьи 263 изложить в следующей редакции:
«Лица, которые незаконно пересекли или пытались незаконно пересечь Государственную границу Украины, нарушили порядок въезда на временно оккупированную территорию Украины и выезда с нее, нарушили пограничный режим режима в пунктах пропуска через государственную границу Украины или правил режима в пунктах пропуска и выезда, злостно не подчинившихся законному распоряжению или требованию военнослужащего, или сотрудника Государственной пограничной службы Украины, или сотрудник гражданской части охраны общественного порядка и государственной границы, а также иностранцы и лица без гражданства, нарушившие правила пребывания в Украине или транзита через территорию Украины, могут быть задержаны на срок до трех часов за цель составления отчета; а при необходимости установления этих лиц и расследования обстоятельств правонарушения — на срок до трех суток с письменным уведомлением прокурора в течение двадцати четырех часов с момента задержания.

4) Кодекс административной юстиции Украины (Ведомости Верховной Рады Украины, 2005 г., т. 35-37, ст. 446):
а) статью 19 после части третьей дополнить новой частью в следующей редакции:
«4. Административные споры об обжаловании решений органов и должностных лиц, принятых в пунктах пропуска (выезда) на временно оккупированную территорию, а также действий или бездействия указанных лиц разрешаются в административный суд по месту нахождения соответствующего контрольно-пропускного пункта.
В связи с этим раздел четвертый обозначить разделом пятым.
б) часть первую статьи 1832 дополнить пунктом 6 следующего содержания:
«6) обжалование физическими лицами решений, действий или бездействия органов и должностных лиц о въезде (выезде) на временно оккупированную территорию»;
в) пункт 12 части первой статьи 256 после цифры «5» дополнить цифрой «6»

5) Закон Украины «О Государственной пограничной службе Украины» (Ведомости Верховной Рады Украины, 2003, т. 1, с.27, ст. 208; 2009, Том. 10-11, ст. 137; 2010, Том. 6, ст. 46; 2013, Том. 48, ст. 682):
а) часть первую статьи 2:
часть третью после слов «государственная граница Украины» дополнить словами «и на временно оккупированную территорию, и оттуда»;
абзац девятый после слов «государственной границы Украины» и «государственной границы Украины» дополнить словами соответственно «и прохода на временно оккупированную территорию и с нее» и «и при въезде и выезде контрольно-пропускные пункты»;
б) часть вторую статьи 10 после слов «государственная граница Украины» дополнить словами «и на временно оккупированную территорию, и оттуда»;
в) статью 19:
пункты 6 и 8 после слов «через государственную границу» дополнить словами «и в пунктах пропуска и выездах»;
дополнить новым пунктом 131 следующего содержания:
«131) введение правил режима в пунктах пропуска на въезде и выезде»;
г) часть первую статьи 20:
пункт 4 изложить в следующей редакции:
«4) путем допроса физических лиц выясняет основания пересечения государственной границы Украины, въезда на временно оккупированную территорию или выезда с нее и отказывает в пересечение государственной границы Украины, въезд на временно оккупированную территорию или выезд с нее лиц, не имеющих действительных документов на право пересечения границы, либо въезд на временно оккупированную территорию и выезд с нее; лица, предоставившие заведомо заведомо ложные сведения с целью получения указанных документов; лица, которым запрещен въезд в Украину или временно ограничено право на выезд из Украины по основаниям нарушения Государственной пограничной службой законодательства о вопросах пограничного контроля или о правовом положении иностранцев, либо по мотивированному письменному решению суда или правоохранительных органов, а также сделать соответствующие отметки в документах указанных лиц»; 9 0113 пункт 7 после слов «которые проходят через государственную границу Украины» дополнить словами «лица, которые проходят через пункты пропуска въезда и выезда»;
пункт 11 дополнить словами «или осуществляют соответствующие перевозки через пункты пропуска въезда и выезда»; N
в пункте 34 слова «или режим в пунктах пропуска через государственную границу Украины» заменить словами «режим в пунктах пропуска через государственную границу Украины, в пунктах пропуска въезда и выезда, порядок въезд на временно оккупированную территорию и выезд с нее»;
часть пятую статьи 23:
пункт 2 после слов «через государственную границу» дополнить словами «или через пункты пропуска въезда и выезда»;
пункт 3 после слов «пересечение государственной границы» дополнить словами «либо въезд на временно оккупированную территорию и выезд с нее».

6) Закон Украины «О правовом положении иностранцев и лиц без гражданства» (Ведомости Верховной Рады Украины, 2012 г., т. 19-20, ст. 179; 2013 г., том 21, ст. 48, ст.682, ч.51, ст.716, с изменениями, внесенными Законом Украины от 4 июля 2013 г. №406-VII):
а) статью 13:
часть первую дополнить абзацем восьмым следующего содержания :
«если такое лицо пытается въехать через КПВВ на временно оккупированную территорию без специального разрешения или такое лицо во время своего предыдущего пребывания на территории Украины выехало через КПП въезда-выезда на временно оккупированную территорию ”; N
в части второй слова «два и семь» заменить словами «два, семь и восемь»;
б) дополнить статьей 141 следующего содержания:
«Статья 141.Выдворение иностранцев и лиц без гражданства на временно оккупированную территорию
1. Иностранцы и лица без гражданства, прибывшие к пунктам въезда и выезда с временно оккупированной территории без соответствующего разрешения, не допускаются к дальнейшему проезду и в кратчайшие сроки депортированных на временно оккупированную территорию, с которой они прибыли, или в государство, выдавшее им паспорта.
В случае невозможности немедленного выдворения иностранца или лица без гражданства они остаются в пункте пропуска въезда и выезда до момента выдворения.
В паспортах таких иностранцев и лиц без гражданства делается отметка о запрете их въезда на территорию Украины на срок, указанный в решении, вынесенном в соответствии с частью третьей статьи 13 настоящего Закона.»;
в) статью 20 дополнить частью четвертой следующего содержания:
«4. Транзит иностранцев и лиц без гражданства через временно оккупированную территорию запрещается».

7) Закон Украины «О свободе передвижения и свободном выборе места жительства в Украине» (Ведомости Верховной Рады Украины, 2004, т.15, ст. 232):
а) часть первую статьи 12 дополнить абзацем восьмым следующего содержания:
«на временно оккупированных территориях»;
б) часть первую статьи 13 дополнить абзацем восьмым следующего содержания:
«на временно оккупированных территориях».

8) в кл. 3 части второй статьи 9 Закона Украины «О пограничном контроле» (Ведомости Верховной Рады Украины, 2010 г. , т. 6, ст. 46) слова «для проверки соблюдения требований относительно продолжительности пребывание на территории Украины иностранца или лица без гражданства» исключить;

9) статья 26 Закона Украины «О государственном реестре избирателей» (Ведомости Верховной Рады Украины, 2011, т.5 ст.34) дополнить частью шестой следующего содержания:
«6. Персональные данные из Реестра могут быть использованы центральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по реализации государственной политики в сфере миграции (иммиграции и эмиграции), в том числе по вопросам противодействия незаконной миграции, гражданства, учета физических лиц, беженцев и других категорий мигрантов. в порядке, установленном законодательством, для выполнения своих задач, связанных с регистрацией/пребыванием физических лиц в Украине и ведением учета регистрации.

10) Статья 23 Закона Украины «Об электроэнергетике» (Ведомости Верховной Рады Украины, 1998 г., т. 1, ст. 1; 2013 г., т. 28, ст. 301; 2014 г. , т. 28, ст. 2-3 ст.41) дополнить разделом четвертым следующего содержания:
«Особенности регулирования правовых, хозяйственных и организационных отношений, связанных с продажей электрической энергии с оптового рынка электрической энергии Украины на временно оккупированную территорию, как а также отношения, связанные с производством, передачей, распределением, поставкой, покупкой, продажей и использованием электрической энергии на временно оккупированной территории, устанавливаются Кабинетом Министров Украины.

11) Закон Украины «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно реализации Плана действий ЕС-Украина по либерализации визового режима (относительно ответственности юридических лиц)» (Ведомости Верховной Рады Украины, 2014, т. 12, ст.183) изложить в следующей редакции:
а) статью 963 изложить в следующей редакции:
1. Основаниями применения уголовных санкций к юридическому лицу является совершение уполномоченным лица, либо по поручению или приказу указанного лица, по сговору и в соучастии либо иным образом:
1) за любое из преступлений, предусмотренных статьями 209, 306, частями первой и второй статьи 3683, частями первой и второй статьи 3684, статей 369, 3692 настоящего Кодекса от имени и в интересах юридического лица;
2) о любом из преступлений, предусмотренных статьями 258-2585 настоящего Кодекса, от имени юридического лица;
3) о любом из преступлений, предусмотренных статьями 109, 110, 113, 146, 147, 160, 260, 262, 436, 437, 438, 442, 444, 447 настоящего Кодекса, от имени и в интересах юридическое лицо.
Примечание 1. К уполномоченным лицам юридического лица относятся должностные лица юридического лица, а также иные лица, которые в силу закона, учредительных документов юридического лица или договора вправе действовать от имени юридического лица.
2. Преступления, предусмотренные статьями 109, 110, 113, 146, 147, 160, 209, 260, 262, 306, частями первой и второй статьи 3683, частями первой и второй статьи 3684, статьями 369, 3692, 436 , 437, 438, 442, 444, 447 настоящего Кодекса, признаются совершенными в интересах юридического лица, если они направлены на получение юридическим лицом неправомерной выгоды либо на создание обстоятельств для получения такой выгоды. , а также уклонение от ответственности, предусмотренной законодательством.
б) статью 964 изложить в следующей редакции:
Юридические лица, к которым применены уголовные санкции
1. Уголовно-правовые санкции в случаях, предусмотренных пунктом 1 части первой статьи 963 настоящего Закона, могут быть применяется судом к предприятию, учреждению или организации, за исключением государственных органов, органов Автономной Республики Крым, органов местного самоуправления, учрежденной ими в установленном порядке организации, полностью финансируемых за счет соответствующих государственных или местные бюджеты, фонды обязательного государственного социального страхования, Фонд гарантирования вкладов физических лиц, а также международные организации.
2. Санкции, предусмотренные уголовным законом, в случаях, предусмотренных ст. 2 и 3 части первой статьи 963 настоящего Закона, могут быть применены судом к субъектам частного и публичного права, как резидентам, так и нерезидентам Украины, в том числе предприятиям, учреждениям или организациям, государственным органам, органам Автономной Республики Крым, органы местного самоуправления, учрежденные ими в установленном порядке организации, фонды, а также международные организации, иные юридические лица, созданные в соответствии с национальным или международным правом.
Если государству или государственному субъекту принадлежит более 25 процентов акций юридического лица либо юридическое лицо находится под фактическим контролем государства или государственного субъекта, такое юридическое лицо несет гражданско-правовую ответственность в полном объеме за любой незаконно полученной выгоды и за любой ущерб, причиненный в результате преступления, совершенного государством, государственными органами или органами государственного управления.
в) кл. 2 статьи 966 дополнить следующим: «Юридическое лицо, к которому применены уголовные санкции, обязано возместить убытки и вред в полном объеме, а также в размере незаконной выгоды, которая была получена или могла быть получена. были получены указанным юридическим лицом.
Статью 969 изложить в следующей редакции:
«1. Юридическое лицо подлежит ликвидации в судебном порядке в случае совершения любого из преступлений, предусмотренных статьями 109, 110, 113, 146, 147, 160, 260, 262, 258-2585, 436, 437, 438, 442, 444, 447 настоящего Кодекса, совершаются уполномоченным лицом указанного лица.
Пункт 2:
Подпункт 16 изложить в следующей редакции:
«16) статью 214 дополнить частью восьмой следующего содержания:
«8. Сведения о юридическом лице, в отношении которого могут быть применены меры уголовно-правовой ответственности, вносятся следователем или прокурором в Единый реестр досудебных расследований непосредственно после вручения указанному лицу сообщения о подозрении в совершении какого-либо из предусмотренных преступлений. ибо статьями 209, 110, 113, 146, 147, 160, 209, 260, 306, частями первой и второй ст.3683, части первая и вторая ст. 3684, статей 369, 3692, 436, 437, 438, 442, 444, 447 Уголовного кодекса Украины, или что любое из преступлений, предусмотренных статьями 258-2585 Уголовного кодекса Украины, совершено от имени такое юридическое лицо. О таком дополнении следователь или прокурор уведомляет юридическое лицо в письменной форме не позднее следующего рабочего дня. Производство в отношении юридического лица осуществляется одновременно с соответствующим уголовным производством, по которому лицо объявлено подозреваемым.
Подпункт 22 изложить в следующей редакции:
«22) статью 284:
в названии дополнить словами «и производства в отношении юридического лица»;
после раздела второго дополнить новым разделом следующего содержания:
«3. Производство по делу в отношении юридического лица прекращается, если установлено отсутствие оснований для применения санкций, предусмотренных уголовным законом, а также в случае прекращения уголовного дела или вынесения оправдательного приговора в отношении уполномоченного лица юридического лица. .
В случае прекращения производства по делу в отношении юридического лица прокурор выносит постановление, а суд делает отметку об этом в оправдательном приговоре или выносит определение. Решение о прекращении производства по делу в отношении юридического лица может быть обжаловано в порядке, установленном настоящим Кодексом».
В связи с этим разделы с третьего по восьмой обозначить соответственно разделами с четвертого по девятый.
абзац второй части шестой изложить в следующей редакции:
«Копия постановления прокурора о прекращении уголовного дела и (или) производства в отношении юридического лица направляется заявителю, потерпевшему, его представителю, подозреваемому, защитнику по почте. , представитель юридического лица, в отношении которого возбуждено уголовное дело.
б) п.1 части II «Заключительные положения» изложить в следующей редакции:
«1. Настоящий Закон вводится в действие с момента вступления в силу Закона Украины «Об обеспечении прав и свобод граждан и правового режима на временно оккупированной территории Украины».

5. Кабинету Министров Украины:
1) В течение 15 дней со дня вступления в силу настоящего Закона:
а) подготовить и внести в Верховную Раду Украины проекты законов, направленных на обеспечение соблюдения и реализацию положений настоящего Закона Закон.
б) издает нормативные правовые акты, направленные на реализацию настоящего Закона;
в) привести свои нормативные правовые акты в соответствие с настоящим Законом;
г) рекомендует создать специальный центральный орган исполнительной власти, занимающийся вопросами оккупированной территории с особым статусом;
2) обеспечивают:
а) принятие органами исполнительной власти нормативных правовых актов, вытекающих из настоящего Закона;
б) приведение нормативных правовых актов органов исполнительной власти в соответствие с настоящим Законом;
в) трудоустройство граждан Украины, которые переселились с временно оккупированной территории на другую территорию Украины;
г) вывоз имущества государственных органов, государственных предприятий, учреждений и организаций с временно оккупированной территории;
д) продолжение среднего и высшего образования, получение документов, подтверждающих получение соответствующего образования, а также прохождение внешней независимой аттестации граждан Украины, переселившихся с временно оккупированной территории на другую территорию Украина.
6. Центральной избирательной комиссии принять все меры, в том числе принять необходимые правовые акты, для обеспечения реализации избирательных прав гражданами Украины, переселившимися с временно оккупированной территории, во время выборов Президента Украины 1 мая, 25, 2014.
7. Рекомендовать Национальному банку Украины принять нормативно-правовые акты, направленные на реализацию настоящего Закона.

Подписание Декларации о европейской перспективе Украины приближает полную интеграцию в Европейский Союз

По приглашению Президента Польши Анджея Дуды Президент Украины Владимир Зеленский вместе с руководителями Эстонии, Латвии и Литвы принял участие в торжествах по случаю 230-летия Конституции от 3 мая, первого в Европе действующего документа, сопоставимого к современным конституциям.

В ходе визита лидеры обсудили наше общее будущее в Европе и основные вызовы, стоящие перед европейцами. Было подтверждено, что неотъемлемыми ценностями для наших обществ являются: свобода, суверенитет, территориальная целостность, демократия, верховенство права, равенство и солидарность. Это отражено в пятисторонней декларации, подписанной лидерами Польши, Украины, Эстонии, Латвии и Литвы: объединенная Европа должна быть открыта для всех стран и народов, разделяющих общие ценности. Это важный сигнал поддержки евроинтеграционных устремлений Украины.

Владимир Зеленский и Анджей Дуда также подписали совместную двустороннюю Декларацию о европейской перспективе Украины. Это второй подобный документ, заключенный между Украиной и страной ЕС. Как известно, в марте этого года была подписана декларация с Литвой. В тексте совместного заявления лидеров говорится, что наша страна имеет европейскую перспективу в соответствии со статьей 49 Договора о Европейском Союзе.

«Президенты Украины и Польши отметили намерение Украины подать заявку на членство в ЕС в будущем после имплементации Соглашения об ассоциации с учетом Копенгагенских критериев и договорились, что Республика Польша будет поддерживать Украину в этом отношении», — говорится в документе.

В контексте недавно озвученной идеи проведения саммита с участием президента Европейского совета Шарля Мишеля и лидеров ассоциированных стран Восточного партнерства отмечаем, что Украина готова укреплять европейское сообщество на востоке нашей континент с Грузией и Молдовой. Именно поэтому лидеры Украины и Польши в совместном заявлении отметили необходимость стратегического пересмотра Европейской политики соседства и Восточного партнерства для обеспечения политики «открытых дверей» для тех ассоциированных партнеров, которые имеют европейские устремления и соответствуют определенным условиям и критерии.

Логично, что коалиция в поддержку членства Украины в Евросоюзе началась с Литвы и Польши, которые являются нашими стратегическими партнерами. Но ведется системная работа со всеми государствами-членами ЕС для получения значимой политической поддержки на пути нашей страны в Евросоюз.

Украина проводит трансформацию, которая действительно приближает нас к достижению этой цели. Реформы, которые десятилетиями откладывались или осуществлялись лишь частично, наконец-то закрепляются на законодательном уровне и укрепляют государство на институциональном уровне.Экономические отношения в нашей стране приобретают необходимую прозрачность для устойчивого роста. Реализуя Соглашение об ассоциации с Европейским Союзом, мы достигли такого прогресса, что модернизация Соглашения является совершенно актуальной задачей, над которой мы уже работаем с европейскими партнерами.

«Украинцы уже влияют на нашу общеевропейскую судьбу. Именно на нашей земле решается будущее Европы. Мы обеспечим полную интеграцию Украины в содружество европейских стран, и это докажет, что базовые ценности свободы, демократия и равенство на нашем континенте — ключевые элементы масштабного прогресса и развития», — подчеркнул Владимир Зеленский.

Совместная декларация о европейской перспективе Украины \ Новости \ Официальная строна Президента Республики Польша

Совместная декларация о европейской перспективе Украины

Принимая во внимание Договор между Республикой Польша и Украиной о добрососедстве, дружественных отношениях и сотрудничестве, подписанный 18 мая 1992 г. ,

с учетом Декларации министров иностранных дел Республики Польша и Украины о принципах польско-украинского партнерства, подписанной 21 марта 1994 г., которая определяет стратегическое измерение этого партнерства,

принимая к сведению Совместное заявление Президента Республики Польша и Президента Украины, подписанное 12 октября 2020 г.,

с учетом итогов 29-го заседания Консультативного комитета Президентов Республики Польша и Украины, которое состоялось 29 марта 2021 г.,

с учетом Конституции Украины, которая определяет обретение полноправного членства в Европейском Союзе как стратегический курс государства,

№

, признавая, что Республика Польша и Украина разделяют общие европейские ценности, в том числе уважение демократических принципов, верховенство закона, надлежащее управление, права человека и основные свободы, в том числе права лиц, принадлежащих к национальным меньшинствам, и недискриминация лиц, принадлежащих меньшинствам;

№

, подчеркивая взаимное уважение к общей истории и памяти невинных жертв конфликтов и политических репрессий ХХ века;

принимая во внимание ход выполнения Соглашения об ассоциации между ЕС и Украиной (AA/DCFTA), которое вступило в силу 1 сентября 2017 года, признавая европейские устремления Украины и приветствуя ее европейский выбор,

отмечая, что Соглашение об ассоциации не является конечной целью отношений между ЕС и Украиной, принимая во внимание поддержку подавляющим большинством населения Польши и Украины интеграции Украины с Европейским Союзом,

принимая к сведению результаты 22-го Саммита ЕС-Украина, который состоялся в Брюсселе 6 октября 2020 года, и 7-го Совета ассоциации ЕС-Украина, который состоялся в Брюсселе 11 февраля 2021 года,

со ссылкой на резолюцию Европарламента от 11 февраля 2021 года о выполнении Соглашения об ассоциации ЕС с Украиной, признающую европейскую перспективу Украины,

, отмечая, что в соответствии со статьей 49 Договора о Европейском Союзе любое европейское государство, которое уважает ценности, указанные в статье 2 Договора, и привержено их продвижению, может подать заявку на вступление в Союз, если все условия и обязательства соблюдены. встретил,

Президент Республики Польша и Президент Украины

• приветствовал значительный прогресс, достигнутый в реализации Соглашения об ассоциации между ЕС и Украиной, которое представляет собой дорожную карту для реформ, обеспечивающих дальнейшую постепенную интеграцию Украины с Европейским Союзом и его внутренним рынком; подчеркнули важность и готовность руководства Украины продолжать путь реформ, уделяя особое внимание правосудию и внутренним делам, борьбе с коррупцией и верховенству закона;
• подчеркнули – в контексте реализации AA/DCFTA – важность дальнейшего улучшения делового климата в Украине для стимулирования инвесторов и, таким образом, стимулирования экономического обмена между нашими странами;
• поддержал необходимость обновления AA/DCFTA, чтобы должным образом учитывать эволюцию нормативно-правовой базы, развитие экономики и торговли; приветствовала начало оценки достижения целей СА/УВЗСТ, направленных на запуск на следующем саммите ЕС-Украина всеобъемлющего обзора Соглашения об ассоциации в его торговой и отраслевой частях и дальнейшего продвижения отраслевой интеграции между ЕС и Украиной;
• согласились с необходимостью стратегического пересмотра Европейской политики соседства и инициативы Восточного партнерства, предоставив им перспективную повестку дня и политику открытых дверей ЕС для тех ассоциированных партнеров, которые имеют европейские устремления и соответствуют всем условиям и критериям. , подкрепленный соответствующими инструментами;
• выразил надежду на обсуждение европейского будущего Украины в контексте Конференции о будущем Европы и вовлечение украинских заинтересованных сторон во время этой дискуссии;
• согласился, что Украина имеет европейскую перспективу в соответствии со статьей 49 Договора о Европейском Союзе и может подать заявку на членство в Союзе при условии, что она придерживается всех Копенгагенских критериев и принципов демократии, уважает основные свободы, человека и прав меньшинств и поддерживает верховенство закона;
• договорились усилить совместные усилия по поддержке интеграции Украины в ЕС и отметили, что проевропейские реформы в Украине вполне заслуживают поддержки всего международного сообщества;

отметил намерение Украины подать заявку на членство в ЕС в будущем после выполнения положений Соглашения об ассоциации между ЕС и Украиной, при условии соблюдения Копенгагенских критериев, и согласился, что Республика Польша будет поддерживать Украину в этом направлении.

Президент Республики Польша                                                                             

Анджей Дуда                                                                                Владимир Зеленский

ПОЛЬСКАЯ ВЕРСИЯ>>

Украина — Конституционно-правовые основы — образование, украинский язык, язык и образование

Закон об образовании, принятый в 1991 г., закрепил основные принципы украинского образования: демократичность; приоритет гуманистических ценностей; органическая связь с историей, культурой и традициями; непрерывность; и разнообразие образовательных возможностей.Программа « Освита » или «Украина в 21 веке» была утверждена Кабинетом Министров Украины в ноябре 1993 года.

Статья 53 Конституции, принятой в 1996 году, провозглашает право каждого гражданина на образование. Основное среднее образование является обязательным. Государство обеспечивает бесплатное начальное, среднее и профессионально-техническое обучение в государственных и коммунальных учреждениях. Бесплатное высшее образование можно получить на конкурсной основе. Школа отделена от церкви, и образование носит светский характер.Это положение имеет особое значение, поскольку в Украине существует 60 различных религиозных конфессий.

В 1996 году Верховная Рада (парламент Украины) приняла поправки к Закону об образовании 1991 года. Закон с поправками определяет основные принципы, лежащие в основе системы образования, и устанавливает сферы ответственности центральных и местных административных органов в сфере образования. образование. Также указывается, что образовательные учреждения в Украине могут быть государственной, коммунальной или частной собственностью.Государственные стандарты, устанавливаемые центральными органами, определяют требования к содержанию и уровню обучения и профессиональной подготовки. Они утверждаются Кабинетом Министров, служат основой для оценки квалификации выпускников и подлежат пересмотру каждые 10 лет. Установление стандартов позволяет обеспечить эквивалентность квалификаций на всей территории Украины. В будущем это обеспечит возможность передачи ученых степеней между странами, входящими в Содружество Независимых Государств.

Любая политическая, религиозная или военная деятельность в учебных заведениях запрещена. Ожидается, что государство будет содействовать развитию науки и культуры, расширять возможности получения образования гражданами из малообеспеченных слоев населения, инициировать контакты с мировым образовательным сообществом. Законы «О дошкольном образовании», «Об охране детства», «Об общем среднем образовании», «О профессиональном образовании» и «О высшем образовании», а также многочисленные подзаконные акты и положения уточняют положения Конституции и основного Закона.

В 1990-е годы правительство, обеспокоенное ограничением сфер использования украинского языка, начало политику украинизации и дерусификации. Согласно новым указам, все государственные служащие должны пройти тестирование на знание украинского языка. Постановление Совета Министров «О программе развития украинского языка и других национальных языков» (1991 г.) и комплексный план Министерства образования изменили подход к выбору языков в школе.Они поставили цель перестроить образовательную сеть на основе национальной структуры и потребностей населения. Положение Министерства образования 1992 г. продолжило ту же линию и предписало создание сети начальных классов, которая соответствовала бы национальной структуре каждого региона. Министерство также санкционировало моральное и материальное поощрение учителей, использующих украинский язык обучения. Значительно сократилось количество часов, отводимых на русский язык и литературу.Хотя статья 27 Закона о языках объявила изучение русского языка обязательным предметом, письмо 1993 года, подписанное заместителем министра образования, придало ему статус иностранного и разрешило школам вводить другие иностранные языки вместо русского. . Новые правила также предусматривают дерусификацию телевидения, радио, спорта, туризма и театров, а также использование механизмов налогообложения для регулирования потока периодических изданий из-за рубежа. Концепция образования национальных меньшинств, разработанная Министерством образования, предусматривает постепенный переход на украинский язык обучения, начиная с четвертого класса.

Все эти шаги призваны расширить сферы использования украинского языка, активизировать его свободное развитие и повысить его престиж. Противники политики дерусификации утверждают, что подавляющее большинство населения предпочитает использовать в своей повседневной жизни русский язык, в связи с чем его нельзя рассматривать как язык национального меньшинства. Они считают, что возрождение украинской культуры не может быть достигнуто за счет насильственного введения украинского языка, а также дискриминации других языков, в том числе русского.Министерство иностранных дел Российской Федерации направило ноту протеста против нарушения прав русскоязычного населения. В ответ сторонники украинской лингвистической политики настаивают на праве населения на использование родного языка и на возрождение украинской национальной идентичности.

Эта государственная политика привела к увеличению преподавания украинского языка с 49 процентов в 1990-1991 годах до 66 процентов в 1999-2000 годах. Учебным заведениям приходилось заниматься разработкой терминологии по различным предметам, которые ранее не преподавались на украинском языке.Другие преподаваемые языки, представленные в разных типах учебных заведений, включают венгерский, молдавский, румынский, крымскотатарский и немецкий.

Выбор в Украине прост: мир, а не война

(RNS) — В каждом конфликте есть момент, когда кажется, что импульс смещается в сторону войны. В Украине может показаться, когда мы смотрим новости по телевизору или включаем компьютеры, что прокладывается путь к очередной бесконечной войне. Российские силы сосредоточены на границе, простые украинцы вооружаются, а США готовятся отправить дополнительные войска в Восточную Европу.

Но война — это не ответ и никогда не является неизбежным.

Как квакеры, мы призваны «искать мира и стремиться к нему», как сказано в библейском псалме 34. Наша вера учит нас, что насилие всегда неправильно. Прочный мир может быть достигнут только мирными средствами.

Тем не менее, пока дипломаты ведут переговоры о прекращении кризиса, Пентагон готовится разместить тысячи военнослужащих. Президент Джо Байден и Конгресс рассматривают предложения об ускорении поставок оружия в Украину и ужесточении санкций в отношении России, поскольку эти лидеры, похоже, считают, что угрозы и запугивание укрепят позиции наших дипломатов и заставят президента России Владимира Путина отступить.

Но наказания и угрозы насилием не являются хорошей стратегией переговоров. Эта тактика принуждения значительно затрудняет выход из кризиса и поиск справедливого, мирного и прочного решения конфликта.

Если мы чему-то и научились за последние 20 лет войны с терроризмом, так это тому, что военные достижения недолговечны и влекут за собой высокие человеческие, финансовые и моральные издержки, если мы не решим основные споры и обиды.

Вместо милитаристского подхода к внешней политике мы — вместе с главами других религиозных организаций — призываем наших лидеров инвестировать в усилия по поддержанию мира и предотвращению вреда гражданскому населению, которое всегда больше всего страдает от войны.Только энергично используя все пути к миру, мы можем выполнить наш священный долг уважать равное достоинство и ценность каждого человека.

Вместо того, чтобы деэскалировать конфликт и предотвратить новую войну, наши политические лидеры загоняют нас и наших союзников по НАТО в угол, где стремление к войне может превзойти дипломатию.

В 1998 году, когда НАТО готовилось расширить свой членский состав, включив в него Польшу, Венгрию и Чешскую Республику, я отправился в Восточную Европу, чтобы встретиться с местными активистами, призывающими к прекращению, а не расширению военного союза.Против расширения НАТО выступали не только сторонники мира. Архитекторы холодной войны и мыслители-реалисты, включая Джорджа Кеннана, Генри Киссинджера и Збигнева Бжезинского, утверждали, что расширение западного альянса будет рассматриваться Москвой как враждебное действие и может подготовить почву для конфронтации сверхдержав.

Неудивительно, что в условиях, когда НАТО приближается к ее границам, а в Украину течет передовое вооружение, Россия чувствует себя в окружении. Расширение НАТО порождает в России те самые страхи, подозрительность и недоверие, которые оно призвано развеять у новых членов НАТО.

Это также увековечивает миф о том, что мир и безопасность могут быть созданы военной мощью.

Распад Советского Союза предоставил историческую возможность изменить отношения между Соединенными Штатами, Европой и Россией, одновременно демилитаризовав мировой порядок. Вместо этого, 30 лет спустя, мы сталкиваемся с возможностью новой войны между Россией и альянсом НАТО — с высоким риском обмена ядерными ударами.

Одно должно быть ясно ясно: мы не можем сделать себя более безопасными, делая других менее безопасными.

Соединенные Штаты должны взять на себя обязательства по созданию, укреплению и участию в системах коллективной безопасности, не основанных на применении силы. Наша страна помогла создать Организацию Объединенных Наций, и мы должны снова возглавить обновление и укрепление нашей многосторонней системы, чтобы более эффективно предотвращать войны и обеспечивать безопасность для всех.

У всех правительств есть моральный долг и обязательство по международному праву решать проблемы мирным путем. Наше лидерство в мире должно измеряться не нашей способностью принуждать и угрожать силой, а нашей способностью решать проблемы без насилия при построении реального мира.

Соединенные Штаты вывели свои последние сухопутные войска из Афганистана менее шести месяцев назад. Последнее, что сейчас нужно нашим войскам, нашей стране, народу Украины, народам Европы, России и мира, — это еще одна война.

(Бриджит Мойкс является пятым генеральным секретарем Комитета друзей по национальному законодательству за его 80-летнюю историю. Она также возглавляет две другие квакерские организации, Friends Place на Капитолийском холме и Образовательный фонд FCNL. Мнения, выраженные в этом комментарии, соответствуют действительности. не обязательно отражают информацию Службы новостей религии.)

Буркина-Фасо восстанавливает конституцию и называет лидера переворота президентом | Politics News

Военное правительство Буркина-Фасо заявило, что восстановило конституцию через неделю после прихода к власти и назначило лидера переворота главой государства на переходный период.

Этот шаг был предпринят вскоре после того, как Африканский союз (АС) приостановил действие Буркина-Фасо из-за захвата власти, а дипломаты из Западной Африки и Организации Объединенных Наций выдвинули требования о возвращении к гражданскому правлению.

В заявлении, зачитанном по телевидению в понедельник, военное правительство объявило, что оно утвердило «основополагающий закон», который «отменяет приостановку действия конституции» — шаг, объявленный после переворота 24 января.

Согласно заявлению, документ из 37 статей гарантирует независимость судебной власти и презумпцию невиновности, а также основные свободы, прописанные в конституции, такие как свобода передвижения и свобода слова.

Согласно «основному закону», военное правительство, официально именуемое Патриотическое движение за сохранение и восстановление (МПСР), «обеспечивает преемственность государства до создания переходных органов».

В заявлении не указаны сроки переходного периода.

Он официально назначил лидера переворота подполковника Поля-Анри Сандаого Дамибу президентом МПСР.

Эта роль также охватывает «президента Буркина-Фасо, главу государства (и) верховного главнокомандующего вооруженными силами», — говорится в заявлении.

В МПСР есть два вице-президента, говорится в заявлении, но не упоминаются имена.

В отдельном указе, зачитанном по телевидению, говорилось, что начальник штаба вооруженных сил Гилберт Уэдраого покидает свой пост.

ЭКОВАС говорит, что Каборе «здоров»

Всего за несколько часов до этого Совет мира и безопасности АС, состоящий из 15 членов, сообщил в Твиттере, что проголосовал за «приостановку участия #Буркина-Фасо во всех мероприятиях АС до фактического восстановления конституционного порядка в стране».

В пятницу Экономическое сообщество западноафриканских государств (ЭКОВАС) также исключило Буркина-Фасо из своих рядов и предупредило о возможных санкциях в ожидании результатов встреч с военным правительством.

Миссия ЭКОВАС во главе с министром иностранных дел Ганы Ширли Айоркор Бочуэй прибыла в Уагадугу, где к ней присоединился специальный представитель ООН по Западной Африке и Сахелю (ЮНОВАС) Аннадиф Хатир Махамат Салех.

Обсуждения были «очень откровенными», по словам Ботчуэя. «Они казались очень открытыми для предложений и предложений, которые мы сделали. Для нас это хороший знак», — сказала она журналистам после встречи с Дамибой и другими членами хунты.

Министр иностранных дел Ганы добавил, что хотя деятельность Буркина-Фасо была приостановлена, ЭКОВАС не разорвет все связи.

«Мы не оставим Буркина-Фасо одну, мы продолжим [вместе] работать над борьбой с этой угрозой терроризма и вооруженных конфликтов», — сказала она.

Делегация также посетила свергнутого президента Роша Марка Кристиана Каборе, который находится под домашним арестом, сообщил делегат.

Ботчвей сказала, что встречалась с Каборе и что он здоров и «в хорошем настроении», сообщило информационное агентство Reuters.

Его благополучие и требования об освобождении были главными проблемами после переворота.

В субботу ЭКОВАС направило военачальников для совещания с Дамибой.

Лидеры блока проведут саммит в Аккре в четверг, чтобы оценить две его миссии и решить, следует ли им вводить санкции.

Ранее они приостановили и ввели в действие санкции в отношении двух других членов — Мали и Гвинеи, — в которых за последние 18 месяцев также произошли военные перевороты.

В понедельник вечером Соединенные Штаты выразили поддержку действиям ЭКОВАС и призвали к освобождению Каборе.

«Мы разделяем озабоченность, высказанную африканскими лидерами в отношении действий военных в Буркина-Фасо», — говорится в заявлении официального представителя Госдепартамента Неда Прайса.

«Хотя некоторые элементы конституции, возможно, были восстановлены, внеконституционный захват власти подрывает легитимность управления».

24 января солдаты-мятежники задержали Каборе на фоне растущего общественного негодования по поводу его неспособности остановить насилие со стороны вооруженных групп, разоряющих обнищавшую страну.

Позже они обнародовали написанное от руки письмо, в котором он объявил о своей отставке — документ, который, по словам члена его партии, является подлинным.

Переворот — это очередной приступ беспорядков в Буркина-Фасо, государстве, не имеющем выхода к морю, которое страдает от хронической нестабильности с момента обретения независимости от Франции в 1960 году.

.