Іноземні історики україни: Український Історик
Український Історик
Перша світова війна або Велика війна (01.10.1914–11.11.1918) – глобальний воєнний конфлікт між військово-політичними блоками держав початку XX ст. – Антантою (Велика Британія, Франція, Російська імперія) та Троїстим союзом (пізніше – Четвертним союзом) або Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорська імперія, Османська імперія, Болгарія ). У війну було втягнуто 38 держав світ із загальним населенням у 1,5 млрд.… Read More »
Позначки:Австро-Угорська імперія, Більшовицький переворот, Велика Британія, Версальський мирний договір, Ден Сноу, Друга світова війна, Німеччина, Османська імперія, Перша світова війна, План Шліффена, Російська імперія, ФранціяПандемія іспанського грипу 1918 – 1919 років – найбільш смертельна в історії людства. У ході якої захворіло приблизно 500 мільйонів людей у всьому світі – приблизно третину тодішнього населення планети.
Революція 1905-1907 років довела, що аграрне питання вже стало не тільки економічним, але й політичним. Його невирішеність поглиблювала напругу в суспільстві, породжувала політичну нестабільність в Російській імперії. Не дивлячись на модернізаційні реформи друг. пол. XIX ст. суспільство імперії все ще залишалося доволі архаїчним. Продовжували існувати поміщицьке землеволодіння та селянська община. На початку XX ст. поміщицьке… Read More »
До сих пір, етимологія слова «козак» залишається невідомою. Одні вчені вважають, що слово козак, походить від кавказького племені косогів, другі – тюрського племені хозар чи просто від тюрського слова «каз», що означає гусак.
За третьою версією, слово козак має монгольське коріння, яке утворилося внаслідок поєднання двох слів «ко» – захист, броня, лати і «зах» –… Read More »
Писемність та освіта. І хоча є згадки про те, що у східних слов’ян існувала своя писемність до ΙX ст. – про писемність у вигляді «рисок та резів» згадують Чорноризець Храбрий, Ібн-Фадлан, Ель Масуді та Іб-ель-Недіма. Проте, більшість істориків сходяться на думці, що писемність була створена слов’янськими просвітителями Кирилом та Мефодієм з грецького міста Фесалоніки. На… Read More »
Як і всі світові культури, культура Київської Русі мала свої особливості.
Ідея об’єднання Польші та Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського існувала починаючи ще з кінця XΙV століття.
Проте в силу різних обставин – небажання литовських магнатів втрачати свою незалежність та зовнішньополітичних обставин (успішна литовська експансія на південь на схід) остаточного обєднання двох держав так і не відбулося до 1569 року.
Велика депресія (1929-39) це найглибша та найтриваліша економічна криза в історії західного світу. У Сполучених Штатах, Велика депресія почалася незабаром після краху фондового ринку – у жовтні 1929 року, який посіяв паніку на Уолл-стріт знищила активи мільйонів інвесторів. Протягом наступних кількох років, рівень споживчих витрат та інвестицій впав, викликаючи різке зниження обсягів промислового виробництва та підвищення рівня безробіття. До… Read More »
Хронологія – Кін. ??? – поч ? тіис до н.е. Бронза –це штучний метал, сплав міді та олова (інколи замість осова використовували сурму, свинець, арсен). Бронза більш легкоплавна чим мідь, тому і поступово витіснила мідь із широкого вжитку.
Вперше африканські раби були завезені на територію США у 1619 році, в колонію Джеймстаун, Вірджинія. Раби були привезені з метою використання на плантаціях тютюну. Протягом XV?? – XV??? ст. рабство поширилося на всю територію північноамериканських колоній, чорношкірі раби займали важливу роль у становленні економікі США. Пілся винаходу у 1793 році, машини для очистки бавовника –… Read More »
Виникнення і розвиток історичних знань до кінця XVIII ст. Першоджерелом історичних знань, уявлень про минуле людського суспільства була усна народна творчість, яка знайшла своє відображення в історичних переказах, піснях, легендах, що збереглися в писемних творах та передавалися нащадкам усно із покоління в покоління. Серед писемних творів найбільш старовинними і найвидатнішими є літописи, в першу чергу «Літопис руський», який починається «Повістю временних літ». У період роздроблення Русі важливими пам’ятками літописання на території Південно-Західної Русі були літописи Київський та Галицько-Волинський. Від XIV — першої половини XVI ст., коли більшість українських земель перебувала в складі Великого князівства Литовського, залишилися так звані західно-руські, або литовські, літописи, серед яких для історії українських земель мають найбільше значення Короткий Київський літопис і літопис Биховця. Події кінця XVI — першої половини XVII ст. відображені в Густинському, Баркулабівському, Львівському, Межигірському літописах, Острозькому літописці. Для вивчення минулого України другої половини XVII — початку XVIII ст., передусім визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, найбільше значення мають козацько-старшинські літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Тривалий час великою популярністю користувався київський «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентієві Гізелю. У другій половині XVIII ст., хоча більшість козацьких старшин перетворювалася на російських дворян і зросійщувались, багато з них, особливо на Лівобережжі і Слобожанщині, не відірвались повністю від української національної стихії і виявляли великий інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. З’явилося немало творів, у яких описувалось минуле України переважно з давніх часів, але найширше княжі часи, козаччина і Гетьманщина. Це були твори П. І. Симоновського «Коротке описання про козацький малоросійський народ…» (1765), С В. Лукомського «Зібрання історичне» (1770), В. Г. Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777), О. І. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785—1786), Я. М. Марковича «Записки про Малоросію» (1798) та ін. Українська історіографія в XIX – на початку XX ст. Посилення інтересу до історії України, створення багатьох творів про рідну минувшину були одним із проявів українського національно-культурного відродження, яке розпочалося в Україні, як і в інших слов’янських народів, наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. Усі ці процеси вплинули і на розвиток історичних знань та історичної думки. Широко розгорнулися збирання й публікація історичних джерел і пам’яток історичної думки, стали створюватися й діяти історичні товариства й установи, історією України почали займатися викладачі та професори новозаснованих Харківського і Київського університетів, з’явилися узагальнюючі праці з історії України. Особливо велику роль у Розвитку історіографії і національного відродження взагалі відіграла «Історія русів» — історико-літературний, гостро публіцистичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України невідомий автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. М. Бантиша-Каменського, видана в Москві у 1822 р. Вона стала першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням матеріалів з московських і українських архівів. Велику роль у вихованні українського суспільства в національному дусі відіграла п’ятитомна «Історія Малоросії» М. А. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві. В Україні поширювались ідеї романтизму, прихильники якого закликали вивчати історію, культуру, мову, поезію, побут свого народу. Ідея народності як виявлення національної свідомості і самобутності охоплювала багатьох письменників, художників, учених, в тому числі істориків. Розгорталися етнографічні дослідження, передусім збирання й публікація пам’яток народної творчості. Були видані збірки народних дум і пісень, підготовлені М. Цєртелєвим, М. Максимовичем, П. Лукашевичем. І. Срезневський видав у Харкові 6 випусків фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина». Сталося так, що в 20—50 роках XIX ст. історики здебільшого були одночасно й етнографами. Саме вони започаткували своєрідну етнографічно-романтичну течію в історіографії, яка пізніше стала називатися народницькою, оскільки її прихильники основною діючою силою в історії вважали народ і тому головним завданням історика ставили вивчення життя, діяльності, мови, культури, побуту і психології народних мас. До цих істориків належали І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш та ін. З початку 40-х років XIX ст. розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії бачили діяльність лише царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів — народних повстань в Україні, визвольної війни 1648— 1654 pp. Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури. У перший період своєї діяльності, в ЗО—50-х роках XIX ст., відомий письменник і історик П. О. Куліш (1819— 1895) у творах «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843), «Повесть об украинском народе» (1846) та інших ідилічно змальовував минуле України, козацтво, гетьманщину, захоплювався ідеєю української народності, високо цінував борців за свободу українського народу. У пізніші часи, в 60—90-х pp., Куліш вихваляв антинародну політику польської шляхти і російського царизму в Україні, негативно оцінював український народ, козацтво, вбачав у ньому руйнівну, а не творчу силу. Надзвичайно глибокий, незрівняний ні з чим вплив на відродження і розвиток національної свідомості українського народу справила вся і, передусім, поетична творчість Т. Г. Шевченка. Таким же небаченим доти був і вплив Шевченка на пізнання історичного минулого, сучасного й майбутнього України. Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp. Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Окреме своєрідне місце в українській історіографії XIX ст. займає творчість М. П. Драгоманова. У своїх пристрасних полемічних писаннях Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства і закликав до його повалення, проповідував ідеї свободи й демократії, визволення від гноблення українського і всіх поневолених народів, ідеї їхньої дружби і єднання. Він рішуче засуджував бюрократичний централізм і виступав за федералітично-демократичну будову держави. Своєю публіцистичною і науковою діяльністю Драгоманов справив глибокий вплив на весь суспільно-політичний рух України і зажив високого авторитету серед прогресивних громадських діячів. І. Франко називав Драгоманова «духовним батьком», «найбільш публіцистичним талантом нашої нації». За своїм фахом Драгоманов був істориком стародавнього світу, зокрема істориком давньої Греції і Риму, але багато займався й проблемами історії України. Але найбільше Драгоманов захоплювався народною творчістю українського народу і особливо політичними піснями, які, як він писав у своїй автобіографічній замітці, являють собою «поетичну історію українського народу, яку він розповів сам». Всього з питань українського фольклору й етнографії Драгоманов написав 30 спеціальних праць. Загальнополітичні й філософські погляди Драгоманова і особливо його праці з української культури мали велике значення для розвитку української історіографії. Визначним істориком в Україні був О. М. Лазаревський (1834—1902). Він написав понад 400 праць з історії і опублікував багато документів і матеріалів. Більшість праць Лазаревського присвячені розвиткові феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережній Україні, на території Гетьманщини в другій половині XVII — XVIII ст. Це такі праці, як «Малоросійські посполиті селяни (1648— 1783)» (1866), «Нариси із побуту Малоросії у XVIII ст.» (1871 —1876), «Нариси малоросійських фамілій. Матеріали для історії суспільства в XVII і XVIII ст. ст.» (1875— 1876), «Люди старої Малоросії» (1882—1888) та ін. Особливе місце в українській історіографії займає О. Я. Єфименко (1848—1918), яка була першою жінкою Росії, що дістала вчений ступінь почесного доктора історії (від Харківського університету в 1910 р.). У своїх працях, таких, як «Із історії боротьби малоруського народу з поляками» (1879), «Турбаївська катастрофа» (1891), «Малоруське дворянство і його доля» (1891), «Дворищне землеволодіння в Південній Русі» (1892), «Нариси історії Правобережної України» (1894—1895) та інших, Єфименко широко досліджувала історію селянства, особливо форми його життя, побут, звичаї, ідеалізувала селянську общину, показувала боротьбу селянських мас, висвітлювала внутрішній, соціально-економічний розвиток українського суспільства. Єфименко створила також один із перших синтетичний курс історії України — «Історія українського народу» (1906), яких охоплював історію України з найдавніших часів приблизно до середини XIX ст., до національно-культурного відродження українського народу. З початку 80-х років XIX ст. розпочав свою багаторічну наукову діяльність Д. І. Багалій (1857—1932), один із учнів В. Б. Антоновича. Після закінчення Київського університету й захисту магістерської дисертації «Історія Сіверської землі до половини XIV ст.» Багалій з 1883 р. по 1927 р. працював у Харківському університеті. Вивчав проблеми соціально-економічного розвитку Лівобережної України, історію Південної України, української культури. Але найбільш широко і всебічно Багалій досліджував історію Слобідської України. їй він присвятив понад 100 спеціальних праць, серед них «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887), «Заселення Харківського краю і загальний хід його культурного розвитку до відкриття університету» (1889), «Дослід історії Харківського університету» (два томи, 1893—1904), «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (разом з Д. Найвидатнішим істориком запорізького козацтва став Д. І. Яворницький (1855—1940). Закінчивши у 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Яворницький все життя невтомно працював над збиранням писемних та матеріальних пам’яток з життя Запорізької Січі, створив Музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого зібрав 85 тисяч експонатів, написав численні праці з різноманітних проблем історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва. Це «Історія запорізьких козаків» (т. 1—3, 1892—1897), «Вольності запорізьких козаків» (1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків» (1894), «Джерела для історії запорізьких козаків» (т. 1—2, 1903) та ін. Багато проблемами історії займався і видатний український письменник І. Я. Франко (1856—1916), який у суспільно-політичному русі стояв на радикальних, як говорилося раніш, революційно-демократичних позиціях. Оригінальні праці з проблем історії України створив С. А. Подолинський (1850—1891), видатний учений і громадський діяч, демократ і соціаліст. Подолинський одним із перших став вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування й становище робітничого класу. Його головні праці: «Парова машина» (1875), «Про багатство та бідність» (1875), «Про хліборобство. Як де земля поділена і як би треба її держати» (1877), «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) та ін. На них помітний вплив праць Маркса і Енгельса. Розвиткові історичної думки в Україні сприяла діяльність ряду наукових установ, товариств, комісій, друкованих органів. Значну роль у розгортанні наукових досліджень з історії відіграв історико-етнографічний і літературний журнал «Киевская старина» (1882—1906). У «Киевской старине» публікувалися праці з історії, етнографії, літературознавства України, історичні джерела — документи, щоденники, мемуари, пам’ятки народної творчості, критико-бібліографічні статті, художні твори. Історичне товариство Нестора-літописця, засноване у Києві у 1873 p., діяло при Київському університеті. Товариство видавало «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца». За 1879—1914 pp. вийшло 24 книги праць з історії України і Південної Росії, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики, історії права, документальних матеріалів та ін. В Західній Україні широку роботу по дослідженню історії проводило Наукове товариство ім. Шевченка, яке виникло у 1892 р. внаслідок реорганізації Літературного товариства ім. Шевченка, заснованого в 1873 р. З 1897 р. до 1914 р. його очолював М. С. Грушевський. У товаристві працювали історико-філософська секція, археографічна, етнографічна, статистична та інші комісії. Товариство видавало «Записки», «Літературно-науковий вісник», «Збірник історико-філософської секції», «Джерела до історії України-Руси» та ін. Історичні дослідження велися викладачами історико-філологічних факультетів Київського, Харківського і Новоросійського університетів у Східній Україні і Львівського та Чернівецького — в Західній. При Харківському та Новоросійському університетах і Ніжинському інституті працювали історико-філологічні товариства. У Києві в 1907 р. Грушевським було створено «Українське наукове товариство», яке видало 18 томів «Записок». Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний підсумок розвитку української історіографії і створив наукову схему національної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934). За час своєї наукової діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць з історії України, історії української літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені, синтетичні історичні праці: «Історія України-Руси» (т. 1 — 10 в 13 кн.) (1898—1936), в якій історія України досліджується з давніх часів до 1658 p., «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911 —1917), «Початки громадянства» (1921), «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст.» (1912), «Історія української літератури» (т. 1—5, 1923— 1927) та ін. У цих працях узагальнені наслідки досліджень попередніх істориків, археологів, етнографів, філологів, зібрано великий фактичний матеріал, використано нові численні документи з багатьох архівів як нашої країни, так і Швеції, Польщі та інших країн, висвітлено історичний шлях українського народу. Головною заслугою Грушевського перед українською історіографією є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського історичного процесу. Найбільш переконливо ця схема обґрунтована в статті «Звичайна схема «русскої історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», опублікованій у 1904 р. Грушевський передусім визнав нераціональною загальноприйняту в російській історіографії історичну схему Карамзіна, Соловйова, Ключевського, Погодіна, за якою з часів Київської Руси розвивалася єдина «общерусская» історія, в якій українсько-руська народність виходить на арену історії лише в XV — XVI ст Вважаючи порогом історичних часів для українського народу IV ст. нашої ери (від антів), Грушевський визнає дуже нераціональним поєднувати стародавню історію південних племен, Київської держави з Володимиро-Московським князівством XIII —XIV ст. і розглядати останнє як продовження першого. Київська держава, право, культура були утвором однієї народності — українсько-руської; Володимиро-Московська — другої, великоруської. Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім литовсько-польський XIV — XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня. Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою, основою історичного процесу вважав народ, народні маси. Грушевський уже в дореволюційний час із своїх учнів і послідовників створив велику наукову школу — у Львові (з 1894 по 1914 р.) й у Києві (з 1908 по 1914 р.). До неї належали М. Кордуба (1876—1930), С. Томашівський (1875—1930), І. Джиджора (1880—1919), О. Терлецький (1873—1958), І. Кревецький (1883—1940), І. Крип’якевич (1886—1967) та ін. Разом з охарактеризованими вище істориками у XIX — на початку XX ст. в історичній науці України працювало багато й інших істориків: І. В. Лучицький, В. С. Іконников, М. В. Довнар-Запольський, В. О. Барвінський, М. Є. Слабченко, М. П. Василенко, В. О. Мякотін, Д. І. Дорошенко, М. О. Максимейко, І. М. Каманін та ін. Отже, у XIX — на початку XX ст. в Україні історична наука розвивалася інтенсивно. Було зібрано і опубліковано велику кількість історичних джерел, досліджено багато важливих проблем, створено узагальнюючі наукові і науково-популярні праці з історії України. Вершиною української історіографії стали фундаментальні праці М. Грушевського, в яких була розроблена й практично здійснена нова схема історії України, за якою український історичний процес розглядався як безперервний з стародавніх часів і до сучасності, самобутній, самодостатній, але не відірваний від історії Росії та інших країн Європи й Азії. Більшість українських істориків — М. О. Максимович, М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, О. М. Лазаревський, М. С. Грушевський та ін.— належали до народницького напряму в історіографії. Народницькі історики вважали головною діючою силою в історії народні, передусім селянські, маси і проповідували пріоритет інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У своїх працях народницькі історики й приділяли головну увагу дослідженню соціально-економічного становища народних мас, їхньої боротьби за свою волю, їхнього життя, культури, побуту, психології. Лише напередодні і в час першої світової війни в українській історіографії зародився новий, державний напрям, головним засновником якого став видатний історик, філософ, громадський діяч і публіцист В. К Липинський (1882—1931). Історики-державники вважали, що найважливішу творчу роль в організації, спрямуванні й захисті суспільства відіграє держава. Але до 1917 р. державницький напрям лише започатковувався, пануючою залишалася народницька історіографія. Українська історична наука в роки радянської влади. Революція 1917—1918 pp., виникнення і падіння Української Народної Республіки та утвердження Української РСР, яка була включена до складу Союзу РСР і повністю підпорядкована Москві, справили значний, причому неоднозначний, вплив на розвиток історичної науки. У 20-ті роки, коли проводилася політика українізації, історична наука, попри різні перешкоди, набула значного розвитку. Широку дослідницьку роботу проводили наукові установи Всеукраїнської Академії наук (РУАН) —історична секція і численні комісії та кафедри. Після повернення у 1924 р. з еміграції і обрання академіком історичну науку у ВУАН очолив М. С. Грушевський, під керівництвом якого склалася велика наукова школа. В історичних установах ВУАН плідно працювали О. Ю. Гермайзе, О. С Грушевський, П. В. Клименко, В. Ю. Данилевич, В. І. Щербина, О. І. Баранович, С. В. Шамрай, М. М. Ткаченко та ін. Історичні установи ВУАН розгорнули широку видавничу діяльність. Було поновлено видання журналу «Україна», виходили «Збірник історико-філологічного відділу», «Записки історико-філологічного відділу», «Записки соціально-економічного відділу», збірники «За сто літ» та ін. При інститутах народної освіти у Катеринославі (Дніпропетровську), Ніжині, Києві, Кам’янці-Подільському, Харкові працювали науково-дослідні кафедри, які досліджували проблеми історії, економіки, культури. Найбільш широку діяльність розгорнула харківська науково-дослідна кафедра, яка з 1926 р. дістала назву кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія. Філія цієї кафедри під керівництвом М. Є. Слабченка працювала в Одесі, в Києві була група, що вважалася частиною кафедри Д. Багалія (О. П. Оглоблін, Н. Д. Полонська-Василенко, В. О. Романовський). На кафедрі української культури інтенсивно працювали В. О. Барвінський, О. І. Білецький, Є. М. Іванов, В. І. Веретенников, О. В. Вєтухов, М. А. Максимейко, О. С. Федоровський, С А. Тара-нущенко та ін. Співробітники кафедри, керовані Д. Багалієм, склавши окрему наукову школу в історіографії, досліджували широке коло різних проблем з історії України. З 1924 р. до початку 30-х років вони видали 10 томів наукових записок та збірників, ряд навчальних посібників та монографій. Комуністична партія, ставши правлячою партією і проголосивши марксизм державною ідеологією, почала впроваджувати його і в історичну науку як її методологічну основу. У 20-х роках велася запекла боротьба істориків, які вважали себе марксистами, проти вчених, що не ставали на грунт марксизму, проти, як вони говорили, буржуазних учених, буржуазної, а в умовах України і проти буржуазно-націоналістичної, історіографії. В Україні для організації науково-дослідної роботи з проблем марксизму-ленінізму і підготовки істориків-марксистів у 1922 р. у Харкові було створено Український інститут марксизму та марксизмознавства, який у 1924 p., після смерті Леніна, дістав назву Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ). Історичний відділ тут очолював М. І. Яворський, в ньому дійсними членами були М. О. Скрипник, М. М. Попов, С М. Покровський, В. Д. Коряк, М. І. Свідзинський, Г. О. Карпенко, М. А. Рубач та ін. У 1931 р. на базі економічного, філософсько-соціологічного та історичного відділів УІМЛ за рішенням ЦК КП(б)У було створено самостійні інститути, які були об’єднані у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). У ВУАМЛІНі був й інститут історії. У 1921 p., за прикладом РРФСР, в Україні у Харкові було засновано Комісію по вивченню історії Жовтневої революції і Комуністичної партії (більшовиків) України (Істпарт), а на місцях — губернські та окружні істпартвідділи. У 1929 р. на базі республіканського Істпарту було створено Інститут історії партії і Жовтневої революції при ЦК КП(б)У. З 1922 р. до 1933 р. Істпарт видавав журнал «Літопис революції». Істпарти провели чималу роботу по збиранню і опублікуванню документів і спогадів, по розробці історії більшовицьких організацій, перебігу революції і громадянської війни в Україні. Отже, у 20-х роках діяли історичні установи і великий колектив істориків різних наукових шкіл і напрямів, які підготували й опублікували багато цінних праць з історії України. Але з другої половини 20-х років партійно-державна верхівка повела жорстку лінію на підпорядкування історичної науки своєму диктатові, на боротьбу з українським націоналізмом і на середину 30-х років розгромила і ліквідувала наукові історичні установи й наукові школи, закрила наукові видання. Багато істориків були репресовані й загинули в тюрмах і таборах. Ліквідувавши історичні установи, які діяли в 20-ті роки, і винищивши багатьох істориків, партійно-державна верхівка на чолі з Сталіним розгорнула широкомасштабну деформацію історичної свідомості народу. За прямих директив згори поширювалась суб’єктивістська, завідомо неправильна оцінка історичних явищ і діяльності учасників подій, особливо тих, що були оголошені агентами імперіалізму і ворогами народу. Історики мали керуватися тільки офіційно встановленою схемою історичного процесу, в першу чергу положеннями сталінського короткого курсу історії ВКП(б), виданого в 1938 р. У таких тяжких і складних умовах перебувала в другій половині 30-х років й історична наука в Україні. її центром став Інститут історії України Академії наук УРСР, створений в 1936 р. на базі Інституту історії ВУАМЛІНу, що був тоді ліквідований. Співробітники інституту в 1937—1941 pp. видали шість випусків із серії «Нариси з історії України», а також «Короткий нарис історії України» (автори С. М. Белоусов, К Г. Гуслистий, Ф. Є. Лось, М. І. Супруненко, Ф. О. Ястребов) — першу узагальнюючу радянську працю з історії України з найдавніших часів до передодня Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp. Після війни у Києві продовжили працювати Інститут історії України (з березня 1953 р.— Інститут історії) та Інститут археології АН УРСР, у Львові був створений Інститут суспільних наук АН УРСР. Відновили свою працю Інститут історії партії ЦК КП(б)У, історичні кафедри університетів та інститутів, архіви, музеї й бібліотеки. Але в умовах тоталітарного режиму в повоєнний час історики були закуті в рамки директив і постанов партійно-державного керівництва, від яких в оцінці історичних явищ не могли відійти ні на крок. Великої шкоди історичній науці в Україні завдала, зокрема, постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР» (29 серпня 1947 p.). Праці, видані Інститутом історії України за час його існування — «Короткий курс історії України», «Нариси з історії України», перший том «Історії України» — ЦК КП(б)У визнав порочними й антинауковими, складеними в антимарксистському дусі, такими, що містять у собі грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру. Наступним офіційним документом, який зумовлював подальшу деформацію наукової схеми історії України, були «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», схвалені ЦК КПРС. У цих умовах у радянській, передусім російській, історіографії остаточно сформувалась великодержавницька схема історії СРСР. Проповідувалась своєрідна «месіанська роль» Росії в долі всіх народів, що їх у свій час силою підкорив або іншим способом прилучив російський царизм. Радянський Союз фактично змальовувався як спадкоємець «єдиної і неділимої» Російської імперії. Відповідно виправдовувалася загарбницька політика царизму. Виходячи з цього, історики стали зображувати царську Росію як постійного піклувальника, визволителя й захисника України протягом усього історичного процесу, як «старшого брата». Український народ об’єктивно уявлявся якимось другосортним, неповноцінним, меншовартим. Історія України показувалась не як самостійний, самодостатній процес, а як постійне прагнення українського народу до «возз’єднання» з Росією, про перехід під владу московського царя. Отже, український історичний процес підпорядковувався великодержавним інтересам Російської держави. Всякі прояви боротьби за незалежність України, за створення української самостійної держави розглядались як «сепаратизм», як «зрада». Як «зрадники» характеризувалися всі гетьмани, які прагнули до незалежності України,— І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик та ін. У відповідності до нормативних директив були написані перший том «Історії Української РСР», виданий у , 1953 p., і більшість праць, публікованих у 1953—1954 pp. у зв’язку з відзначенням 300-річчя возз’єднання України з Росією. Засудження XX з’їздом КПРС (лютий 1956 р.) культу особи Сталіна позитивно позначилося на розвиткові історичної науки. І хоча період «відлиги» був короткочасним і вже наприкінці 60-х років почалися нові заборони й утиски, за більш ніж 30 років, що минули після XX з’їзду партії, більш різноманітною стала проблематика наукових праць з історії, відновлено добрі імена багатьох учасників історичних подій, розширилася видавнича діяльність, почали виходити «Український історичний журнал», ряд вузівських і республіканських міжвідомчих наукових збірників. Було видано чимало збірників історичних джерел, а також монографій і узагальнюючих праць з історії України. У 1977—1979 pp. колективами науковців інститутів історії і археології АН УРСР у співпраці з викладачами вузів видано багатотомну «Історію Української РСР» (у восьми томах, десяти книгах), яка охопила історію України з найдавніших часів до сучасності. У 1981 — 1985 pp. ця праця була перевидана в 10 томах російською мовою. У 1974 р. було завершено 26-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР». Вивчення історії України за межами УРСР. Після закінчення революції та громадянської війни 1917—1920 pp. серед емігрантів з було багато інтелігентів, у тім числі вчених, зокрема істориків. За кордоном створився ряд наукових центрів і установ, співробітники яких займалися історичними дослідженнями. У Відні в 1919—1924 pp. активну роботу проводив заснований М. С. Грушевським Український соціологічний інститут. У Празі діяли Український вільний університет (УВУ), створений у січні 1921 p., у Відні — Українське історико-філологічне товариство і Музей визвольної боротьби України, у Берліні — Український науковий інститут, у Варшаві — Український науковий інститут і Українське воєнно-історичне товариство, у Львові — наукове товариство імені Т. Г. Шевченка. Історики-емігранти досліджували широке коло історичних проблем і створили чимало наукових і публіцистичних праць. Грушевський, перебуваючи з кінця 1919 р. до 1924 р. у Відні, разом з найближчими прихильниками продовжував розвивати свої погляди в річищі народницької історіографії. Одночасно з цим на початку 20-х років в українській історіографії склалася державницька школа, засновником якої був В. К. Липинський. У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ — Відень, 1920) і «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії-гетьманату. За довоєнний період 1920—1939 pp. за кордоном було опубліковано цінні праці багатьох істориків — І. Крип’якевича, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Борщака, Б. Крупницького, А. Яковліва, В. Мякотіна та ін. У час і одразу після другої світової війни українська діаспора поповнилася емігрантами з Радянської України і втікачами з Берліна, Праги, Варшави. У повоєнні роки значно розширилося коло інституцій, які за межами України займалися українознавчими студіями і, зокрема, історичними дослідженнями. У перші роки основні їх осередки перебували в Європі, передусім у Федеративній Республіці Німеччині. У 1945 р. у Мюнхені почав роботу Український вільний університет (УВУ), який перебрався туди з Праги. Тоді в Аусбургу була створена Українська вільна академія наук (УВАН). У 1946 р. у Мюнхені почало діяти Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка (НТШ). У 1949 р. НТШ перебазувалось до містечка Сарселя, поблизу Парижа. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років більшість українських учених і наукових осередків переїхали за океан у США, Канаду та інші країни. У 1947 р. у Нью-Йорку було відкрито відділення Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. У 1950 р. у США, в Нью-Йорк, і до Канади, у Вінніпег (провінція Манітоба) з Аусбурга переїхала Українська вільна академія наук (УВАН). НТШ видавало «Записки НТШ», УВАН — журнал «Аннали», наукові збірники, бюлетені, монографії та інші праці. Українознавчі дослідження велися також в університетах США, Канади, Англії та інших країн. Інтенсивно працював Український науковий інститут при Гарвардському університеті у США. Історики української діаспори в роки війни і в повоєнний час займалися широким колом різноманітних проблем з історії України. Було підготовлено й видано ряд узагальнюючих праць, монографій і статей. Найважливіше значення мали енциклопедичні видання. У 1930—1935 pp. у Львові за редакцією І. Раковського було видано «Українську загальну енциклопедію». У 1949—1952 pp. у Мюнхені — Нью-Йорку вийшла тритомна статейна «Енциклопедія українознавства». Протягом 1955—1984 pp. в Парижі — Нью-Йорку видано 10-томну словникову «Енциклопедію українознавства». Над енциклопедіями найбільш плідно працювали члени НТШ, головним редактором був професор В. М. Кубійович. Узагальнюючі праці М. Андрусяка «Історія України» (Прага, 1941) й «Історія козаччини» (Мюнхен, 1946), М. Антоновича «Історія України», т. І — IV (Прага, 1940—1942), Н. Полонської-Василенко «Історія України» (Мюнхен, 1972—1976), Ореста Субтельного «Україна: Історія» (Торонто, 1988) та інших охоплювали великі періоди або й увесь курс історії України. Цікаві праці опублікували історики В. Щербаківський, М. Чубатий, О. Оглоблін, Л. Винар, О. Пріцак, П. Мірчук, Д. Соловей, П. Феденко, І. Майстренко, І. Нагаєвський, М. Стахів та ін. Історичні праці, підготовлені й видані за межами УРСР, вносили в дослідження історії України багато нового матеріалу, нових наукових положень і висновків. В умовах розбудови незалежної Української держави вони мають стати складовою частиною української історичної науки. Проте слід мати на увазі, що ці праці мали неоднаково ґрунтовну джерельну базу й аргументацію, різну спрямованість і науковий рівень. Ряд праць хибували на недостатність історичних джерел, зокрема тих, які зберігалися в архівах Радянської України. Чимало авторів при оцінці історичних подій і фактів не могли позбутися впливу своїх політичних поглядів, зокрема негативного ставлення до сталінського тоталітарного режиму в УРСР, а деякі — й прямого тиску адміністративних структур, які фінансували наукові праці та їх видання. Ось чому тепер, у нових умовах, коли історики України та її діаспори можуть вільно спілкуватися й співпрацювати, слід об’єктивно вивчити й оцінити всі здобутки української історичної науки, зберегти все краще і відкинути наносне, що не витримало перевірки часом. Історична наука в Україні наприкінці 80-х –на початку90-х років. За більш ніж сім десятиліть Радянської влади українська історична наука пройшла складний і тернистий шлях. Хоча в її розвитку було немало й позитивних рис, на середину 80-х років, на початок «горбачовської» перебудови, вона в цілому ґрунтувалася на схемах, стереотипах і міфах, вироблених в умовах тоталітарного режиму. Практично вона була складовою частиною пропагандистського, ідеологічного апарату компартії, покликаного обґрунтовувати потреби поточного політичного моменту. У більшості офіційно видаваних праць історичний процес зображувався у деформованому вигляді, історія України значною мірою змальовувалася з погляду Москви, як така, що не мала самостійного характеру, а український народ начебто був неповноцінним, не здатним до створення самостійної держави. Київська Русь багато років в Україні досліджувалась слабо, історики повторювали твердження про «колиску трьох братніх народів». Подальша ж історія України показувалась як боротьба українського народу за «возз’єднання» з Росією, а всякі державницькі прагнення характеризувалися як антинародні, зрадницькі. Через це Українська козацька держава XVII — XVIII ст. лише згадувалася, національне відродження, що почалося наприкінці XVIII — на початку XIX ст., теж обходилося, національно-визвольний рух XIX ст., діяльність українських політичних партій початку XX ст. теж не знаходили належного висвітлення. Однобічно, необ’єктивно характеризувалися події революції 1917—1918 pp. і громадянської війни. У зовсім фальшивому світлі подавалися 20—30-ті роки — колективізація, репресії і т. д. А повоєнний період змальовувався як суцільне торжество «розвинутого соціалізму», епоха створення і розквіту «радянського народу як нової історичної спільності людей» і т. п. Але говорячи про деформацію історичної науки за сталінських і брежнєвських часів, не можна, по-перше, дуже строго судити всіх істориків, бо серед них було багато чесних, сумлінних, висококомпетентних людей. Характер їх праць часто визначався не їх знаннями й бажанням, а волею обставин. То не їх вина, а їх біда, їх лихо. І, по-друге, і в ті часи була проведена значна потрібна, позитивна робота. Передусім був зібраний і оприлюднений великий фактичний матеріал, опубліковано багато збірників документів і матеріалів, зокрема архівних, спогадів та інших історичних джерел. Крім того, мають свою вартість немало тодішніх наукових праць з конкретних питань, зокрема зі старих часів, періоду феодалізму. З цього погляду можна назвати наукові розвідки багатьох археологів та істориків М. Ю. Брайчевського, Я. Д. Ісаєвича, В. О. Голобуцького, І. Д. Бойка, І. П. Крип’якевича, Ф. П. Шевченка, A. І. Барановича, В. А. Маркіної, О. М. Апанович, B. А. Дядиченка та ін. Багато цінних праць було підготовлено і видано істориками української діаспори за межами УРСР, за кордоном. Проголошення в 1985 р. перебудови і передусім демократизації суспільства у перші роки мало позначилося на розвиткові історичної науки. Правда, уже в 1987— 1988 pp. почали з’являтися статті з новими поглядами, проводитися дискусії, «круглі столи» та ін. Але фактично зміни в українській історичній науці стали з’являтися після проголошення суверенітету й незалежності України. Розбудова незалежної Української держави, поступовий демонтаж тоталітарної системи, ліквідація диктату й ідеологічного пресу КПРС та московського центру кардинально змінили умови розвитку історичної науки. За цих умов для істориків з’явилися нові можливості і в історичній науці започаткувалися нові процеси. З них найголовніші: 1) для істориків і всіх громадян дедалі більше стають доступними праці раніше заборонених або призабутих українських істориків і політиків, а також істориків української діаспори; 2) розширюється доступ до раніше закритих архівних фондів, почалася публікація з них документів і матеріалів; 3) почався фронтальний, хоча й повільний, перегляд характеристик і оцінок історичних явищ, подій і діячів, а також схеми українського історичного процесу взагалі. Приблизно за п’ять останніх років (1989—1993 pp.) було опубліковано ряд історичних праць, які тривалий час були недоступні багатьом історикам і масовому читачеві. Передусім уже видано ряд праць патріарха української історії М. С. Грушевського. Побачили світ його узагальнюючі праці «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», підручник для шкіл «Історія України», перші томи багатотомної «Історії України-Русі», збірники статей періоду революції і громадянської війни 1917—1920 pp. «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі Нової України» та ін. Велике значення мало кількаразове опублікування принципово важливої статті Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій було закладено основи нової схеми українського історичного процесу. За ці кілька років перевидані праці В. Б. Антоновича «Про козацькі часи на Україні», О. Я. Єфименко «Очерк истории украинского народа», М. М. Аркаса «Історія України-Русі», І. П. Крип’якевича «Історія України» і «Богдан Хмельницький», Д. І. Яворницького «Історія запорізьких козаків», Г. М. Хоткевича «Історія України (До кінця XVI століття)», Д. М. Бантиша-Каменського «История Малой России» та ін. Одночасно розпочалася й публікація праць авторів української діаспори. Видані узагальнюючі праці «Нарис історії України» Д. І. Дорошенка, «Історія України» Н. Д. Полонської-Василенко, «Україна: Історія» О. Субтельного, «Українська культура» за редакцією Д. Антоновича, «Нарис історії України» А. Жуковського і О. Субтельного та ін. Опубліковано також ряд праць, присвячених окремим історичним проблемам, подіям і діячам — «Людина й історичний діяч» (про гетьмана Мазепу) І. Борщака, «Мазепа» А. Єнсена, «Гетьман Пилип Орлик» Б. Д. Крупницького, «Силуети епох. Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський» Л. Винара, «Українська культура» й «Українська церква» І. І. Огієнка, «Історія Української держави двадцятого століття» І. Нагаєвського та ін. Розгорнулося видання історичних джерел, в тому числі й таких, які давно або зовсім не видавалися. Найважливіше значення в цій справі має діяльність Археографічної комісії, яка працювала при Інституті історії АН України, а з недавнього часу — новоствореного Інституту української археографії АН України. Активну участь у підготовці і публікації історичних джерел, зокрема літописів, беруть письменники та видавництва. В останні роки перекладено й видано «Літопис руський за Іпатським списком», «Опис України» Г. Боплана, «Хроніку з літописців стародавніх» Ф. Сафоновича, літописи Самійла Величка й Григорія Грабянки, описи Київського і Харківського намісництва кінця XVIII ст., «Історію русів» та ін. Видані збірники документів і матеріалів «Русалка Дністрова» та «Кирило-Мефодіївське товариство». Дуже цікавою і п |
Виданий вперше у Києві у 1674 p., «Синопсис» був пронизаний великодержавною монархічною ідеологією.
Саме в цей час розгорнулися збирання і публікація пам’яток народної творчості, видання журналів і альманахів, вийшла «Енеїда» Котляревського, розвивалася українська літературна мова, відбувалося становлення нової української літератури.
«Історія русів» уся пройнята ідеєю українського патріотизму.
Засновники львівської «Руської трійці» М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький опублікували альманах «Русалка Дністровая», який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам’ятки народної творчості.
Д. Іванішев, М. О. Максимович, В. Б. Антонович та ін. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859 pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Памятники», а з 1859 р. до 1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцією М. I. Костомарова). 15 томів «Джерел до історії України-Руси» (до 1917 р.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, помістив у «Чтениях Московского общества истории и древностей российских» О. М. Бодянський. Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина» (1882—1906), «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам’яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження.
та ін.
Куліш мав усі підстави назвати Шевченка нашим «першим істориком». «Шевченко,— говорив Куліш,— наш поет і перший історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тільки йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітчина славна і за що проклянуть її грядущі роди».
» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1798 pp.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.
Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають «обласниками».
Спеціально з історії України Драгоманов у 1876 р. видав у Києві невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та турків», у якій з широким використанням народних дум та історичних пісень розповів про численні напади на українські землі татар та турків і боротьбу проти них козаків. Крім того, Драгоманов мав намір написати велику працю про російсько-українські взаємини під назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654—1876)», але встиг написати лише вступ і початок першого розділу. У цьому тексті автор пише, що «царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зерна кріпацтва». Через це життя України в складі Російської держави Драгоманов вважав пропащим, змарнованим часом.
П. Міллером, два томи, 1905— 1912), «Історія Слобідської України» (1918) та ін.
У його величезному творчому доробку є й понад 100 праць з історії: «Мислі о еволюції людськості» (1881 —1882), «Про працю» (1881), «Середні віки та їх поет Дайте» (1907), «Що таке поступ» (1903), «І. Тен, як історик французької революції» (1908), «Хуторна поезія П. А. Куліша» (1882), «Нарис історії україно-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1913), «Хмельнищина 1648—1649 pp. у сучасних віршах» (1898) та ін.
Серед них чільне місце займає Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що був заснований за активної участі членів Київської громади і діяв у 1873—1876 pp. у Києві. Він провів значну роботу по вивченню історії, географії, природи, економіки України, по збиранню, обробці й виданню статистичних, етнографічних, фольклорних і археологічних матеріалів.
В Одесі ще з 1839 р. працювало Одеське товариство історії і старожитностей.
Видавали свої «Труди» архівні комісії: Полтавська видала 15 томів, Чернігівська — 12, Катеринославська — 10.100 видатних особистостей в історії України / НВ
Проект 100 видатних особистостей в історії України — це спроба створити доступний настільний посібник з історії країни для найрізноманітніших людей — від студентів до бізнесменів. Це історія України, сконцентрована на 32 сторінках. Цей проект доступно розповідає про людей, які визначали хід історії України, починаючи з Київської Русі і до наших часів.
Багато читачів відкриють для себе нові імена або більше дізнаються про людей, про яких чули не раз. Я давно хотів зробити проект, в якому можна було б за 30 секунд дізнатися, що видатного зробив митрополит Андрей Шептицький і за що в радянських таборах сидів кардинал Йосип Сліпий. Знання своєї історії допомагає зрозуміти, хто ми і чому стали саме такими. Це знання дає безкоштовні уроки, вимагає не повторювати помилки, які, можливо, вже раз зробили. Це той випадок, коли доречна фраза Без знання минулого немає сьогодення і майбутнього.
Навіть погортавши цей невеликий додаток, можна зрозуміти, що не тільки боротьба за свободу і державність визначала хід історії країни. Україна подарувала світові багато талановитих людей — фізиків, мислителів, архітекторів, мікробіологів, письменників.
Цей список суб’єктивний, як і будь-який інший. Однак ми доклали максимум зусиль, щоб не забути нікого: за кілька місяців ми опитали 75 експертів і лідерів думок. Потім зібрали результати воєдино, і стисло написали про кожного з цих ста знакових людей.
Так звана популярна — не академічна — історія затребувана, наприклад, у наших сусідів у Польщі. Історичні додатки до щотижневих журналів продаються там величезними накладами. Широкий попит на історію лише формується в Україні. Я хотів би, щоб ви могли вирвати цей додаток до журналу, покласти десь поряд і щоб він був у вас завжди під рукою.
Віталій Сич,
головний редактор НВ
Княгиня Ольга
(бл. 920-969)
Політик,
глава Давньоруської держави
Після смерті чоловіка, князя Ігоря, Ольга стала першою жінкою, яка правила Давньоруською державою. Вона проводила жорстку політику по відношенню до племен, що підкорялися Києву. З літописів відома історія розправи Ольги зі знаттю древлян — в землях цього племені при зборі данини був убитий Ігор. Після цього за наказом княгині була вдосконалена тодішня фіскальна система: по всій державі були побудовані опорні пункти для збирання данини — погости.
У 957 році княгиня здійснила дипломатичну місію в Константинополь, столицю Візантії. Там вона зустрілася з імператором Костянтином і уклала договір — очевидно, торговий. Пробувши у Візантії більше півроку, Ольга перейнялася досягненнями найсильнішої на той час християнської держави. Того ж року вона прийняла християнство, але поширити нову релігію на своїй батьківщині їй не вдалося.
ВЕЛИКИЙ ГНІВ: Спалення древлянських послів у Києві за наказом княгині Ольги на знак помсти за вбивство її чоловіка князя Ігоря. Малюнок XIII століття
Святослав Ігорович
(бл. 942-972)
Давньоруський князь
Зайнявши київський престол, Святослав значно розширив володіння Давньоруської держави на північному сході і розгромив багатовікового ворога Русі — Хозарський каганат. Під владою Києва виявилися волзькі болгари, землі в нижній течії Волги, Таманський та Керченський півострови (Тмутаракань). А оскільки приєднаними територіями проходили головні торговельні шляхи, це посилило економіку Стародавньої Русі.
Святослав успішно воював з Візантією. Від його першого походу на імперію Константинополь відкупився 15 кентинаріями золота (480 кг). Однак це ненадовго зупинило київського князя, який планував створити велику імперію з землями на Балканах, а столицю перенести на Дунай.
До своєї мети він наблизився у 971 році, коли зайняв кілька болгарських міст і увійшов у Фракію, провінцію Візантії. На мирні переговори з князем прибув тоді сам візантійський імператор Іоанн I Цимісхій і запропонував Святославу велику данину. Уклавши мирний договір з Візантією, Святослав повернув коней на Київ. Біля дніпровських порогів він потрапив у засідку печенізького хана Курі і був убитий.
Володимир Святославич (Великий)
(бл. 960-1015)
Політик,
глава Давньоруської держави
Князь Володимир ввів Давньоруську державу в орбіту світової політики і культури. У завойованому Криму він прийняв християнство і зробив його державною релігією. Це дозволило Києву встановити тісні відносини з Візантійською імперією, найбільшою і найрозвиненішою державою на теренах Європи і Близького Сходу.
Релігійна реформа сприяла і державним перетворенням. Посилилася міць Києва на чолі великих територій на адміністративному рівні, чого не було за батька Володимира Святослава, який рідко бував у Києві і все життя провів у походах.
Володимир створив державну раду, до якої, крім бояр — старої спадкової знаті, також входили представники великих міст. Рада була інструментом законодавчої і виконавчої влади.
Володимир — перший глава Київської Русі, який почав карбувати власні монети: златники й срібники. На них, а також на об’єктах державного значення князь велів ставити свій знак — тризуб, прообраз нинішнього герба України.
СВОЯ ВАЛЮТА: Срібник Володимира Святославича
Ярослав Володимирович (Мудрий)
(бл. 978-1054)
Політик,
глава Давньоруської держави
При великому київському князеві Ярославі Володимировичу максимально розширилась територія Давньоруської держави. Влада Києва простягалася від Чорного до Балтійського моря — з півдня на північ — і від Карпат до Волги — з заходу на схід. Політична і військова міць Давньоруської держави була визнана в Європі. Дочки Ярослава були одружені з королями Франції, Угорщини, Норвегії, Данії, Англії, що в ті часи вважалося своєрідним договором про дружбу і співпрацю.
Князь склав перший у Східній Європі письмовий звід законів — Правда Ярослава. На кілька століть він став основою для системи права сусідніх держав, наприклад Великого князівства Литовського. Ярослав послабив міць правлячої до нього варязької верхівки, наділяючи державними повноваженнями представників місцевих слов’янських еліт.
Мудрим князь вважався в народі завдяки тому, що підніс на світовий рівень культуру і освіту. При ньому виникли школи живопису, кам’яного будівництва і літописання, відкривалися навчальні заклади. При Софійському соборі в Києві була зібрана велика бібліотека.
Нестор Літописець
(1056-1114)
Чернець Києво-Печерського монастиря, літописець
Опис подій часів заснування Давньоруської держави дійшов до наших днів завдяки київському ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Він вважається єдиним відомим інтелектуалом свого часу. Досконало володів грецькою мовою, що дозволило йому вивчити літературу православного світу.
Нестор вважається упорядником Повісті временних літ — збірки наявних на той час літописів, які не збереглися. Відомо, що монах здійснював поїздки у Володимир-Волинський, де вивчав праці місцевих хронікерів. Таким чином Волинський літопис увійшов до складу Повісті.
НЕСПАЛЕННЕ: Сторінка літопису ХІІІ століття, скомпільованого з роботи Нестора
Данило Галицький
(1201-1264)
Політик,
державний діяч
У період роздробленості Давньоруської держави князь Данило був найуспішнішим правителем на землях сучасної України. Його князювання припало на драматичні події — нашестя монголо-татар. Данилові довелося вести тонку політику, щоб уберегти свої землі від повного розорення. Він здійснив далеку поїздку в ставку хана Батия, де отримав гарантії безпеки Галицько-Волинської держави.
У 1253 році Данило Галицький, який шукав військової та політичної підтримки на Заході, отримав від папи римського королівський титул.
Під час свого правління він заснував низку міст на своїх землях, які існують донині. Серед них Холм (нинішній Хелм у Польщі) та Львів.
ЖОРСТКА ВІДСІЧ: Розгром загонів хрестоносців військом Данила Галицького під Дорогочином у 1238 році. Художник — Станіслав Серветник, ХХ століття
Роксолана
(Анастасія Лісовська)
(1505-1558)
Перша леді Османської імперії
Будучи дружиною султана Сулеймана I, Роксолана впливала на зовнішню політику Османської імперії — найпотужнішої на той час азіатсько-європейської держави. Вона відкривала школи і караван-сараї, фінансувала будівництво мечетей. Вважається, що, пам’ятаючи про свою батьківщину, Роксолана стримувала агресію османського війська щодо українських земель і піклувалася про долю слов’янських невільників і козаків.
За основною версією, Роксолана була дочкою православного священика з Рогатина (нині Івано-Франківська область). Підлітком вона потрапила в полон під час набігу кримських татар і була продана на невільничому ринку в Стамбул. Так вона потрапила в султанський гарем.
Витримавши жорстку конкуренцію серед наложниць, українка стала головною дружиною падишаха. Під час тривалих воєнних походів Сулеймана I вона листувалася з чоловіком арабською та перською мовами.
Багато європейських послів до переговорів з султаном прагнули зустрітися з Роксоланою, щоб викласти прохання своїх правителів. Це нерідко впливало на плани Сулеймана у зовнішній політиці.
Роксолану поховано в мавзолеї мечеті Сулейманіє Джамі разом з чоловіком.
Дмитро Вишневецький
(Байда)
(бл. 1517-1564)
Військовий і політичний діяч
Перебуваючи на службі польського короля Сигізмунда ІІ Августа, князь Дмитро Вишневецький збудував декілька фортець у нижній течії Дніпра. Приблизно 1552 року власним коштом він заклав фортифікації на острові Мала Хортиця, які поклали початок Запорозької Січі. Тоді ж місцеве козацтво обрало Вишневецького своїм гетьманом.
На чолі козацьких загонів князь Дмитро здійснював походи на Крим і татарські фортеці, розташовані на Чорному морі. Воєнні кампанії Вишневецького були настільки ефективними, що за його ліквідацію взявся сам султан Османської імперії. Козацького гетьмана все-таки спіймали на території сучасної Молдови і потім стратили. Князь Дмитро був дуже популярний у народі і став героєм фольклору, який дійшов до наших днів.
ВОЛЬНИЦЯ: Запорізька Січ часів розквіту козацтва. Малюнок невідомого художника
Іван Федорович (Федоров)
(1520-1583)
Друкар
Іван Федорович — один з перших майстрів, які започаткували друкарську справу старослов’янською мовою. Освіту він здобув у Ягеллонському університеті в Кракові, потім брав участь у створенні першої друкарні в Москві. Вважається, що тут Федорович разом з товаришем Петром Мстиславцем видав Апостол — першу друковану книгу в Московській державі. Однак підприємство майстра спалили ченці, а сам він ледве втік.
1572 року Федорович переїхав до Львова, де через два роки видав Апостол, аналогічний московському, та перший східнослов’янський Буквар. Протягом шести років він був на службі у князя Костянтина Острозького. В цей час друкар створив Новий Заповіт, Псалтир, Острозьку Біблію.
Крім релігійних книг, Федорович видав перший світський твір — Сказання про письмена болгарського автора Храбра, в якому викладено історію слов’янської писемності.
НОВА ТЕХНОЛОГІЯ: Сторінки першої друкованої книги Івана Федоровича Апостол
Костянтин-Василь Острозький
(1526-1608)
Військовий і політичний діяч, меценат
Князь Костянтин Острозький — найбагатший і найвпливовіший діяч Великого князівства Литовського і засновник першого вищого навчального закладу на території сучасної України і Східної Європи — Острозької академії.
Після Люблінської унії 1569 року він володів багатьма землями на Волині, в Галичині, на Київщині, а також замками в Чехії та Угорщині, щорічний дохід від яких приносив князю мільйон злотих.
Ставши головою Київського воєводства, князь Костянтин будував міста і замки на рубежах зі степом і успішно відбивав набіги кримських татар. Король Сигізмунд ІІІ надав йому привілеї в захисті прав православної церкви та висунення кандидатів на єпископські посади.
У рідному Острозі князь зібрав гурток православних інтелектуалів, у розпорядженні яких була велика бібліотека. Так створювався потужний культурно-освітній центр Острозька академія. Тут же за фінансової підтримки князя заснував друкарню першодрукар Іван Федорович, видавець повного тексту Біблії слов’янською мовою.
КОЛИШНЯ ВЕЛИЧ: Руїни замку в Острозі. Малюнок Зигмунта Фогеля, рубіж XVIII-XIX століть
Петро Конашевич-Сагайдачний
(ок. 1582-1622)
Військовий і політичний діяч
Геніальний полководець Петро Конашевич мав настільки сильний вплив у Речі Посполитій, що зміг добитися для України, яка входила до складу Польщі, статусу на кшталт автономії. Причому Сагайдачним він став у Запорізькій Січі: так, від слова сагайдак (сагайдак для стріл), його прозвали козаки за влучність у стрільбі з лука і потім кілька разів обирали своїм ватажком.
Починаючи з 1603 року Сагайдачний на чолі козацьких військ здійснює ряд морських походів проти турків. Він створив найбільшу в історії Запорізької Січі флотилію з 150 невеликих суден-чайок. З їх допомогою він займав турецький порт Трапезунд, здійснював рейди містами в гирлі Дунаю і навіть спалив частину турецького флоту в передмісті Стамбула.
У 1618 році польський королевич Владислав вирішив захопити Москву, щоб коронуватися на тамтешній престол. У похід на Білокам’яну вирушив і Сагайдачний з козацькими полками. А перед початком кампанії зажадав від короля повної адміністративної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. І король погодився.
Пізніше гетьман зробив ще один політичний хід — домігся від Єрусалимського патріарха єпископського сану для декількох українських священиків і відновив Київську митрополію.
Сагайдачний загинув у бою: під час Польсько-турецької війни у 1622 році в битві під Хотином він отримав поранення, несумісні з життям.
Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України)
До уваги користувачів !
На виконання рішення Державної архівної служби України з врахуванням Тимчасових рекомендацій, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 06.06.2020 № 35, ЦДІАК України з 15 липня 2020 року відновлює роботу читального залу у режимі обмеженої кількості користувачів та за обов’язкової умови попереднього запису.
Детальну інформацію про умови роботи читального залу наведено у рубриці Читальний зал.
Запис до читального залу, приймання замовлень на видавання документальних матеріалів, копіювання документів технічними засобами архіву, оформлення архівних довідок та фінансових документів здійснюватиметься ВИКЛЮЧНО в дистанційному режимі (телефоном, електронною поштою, засобами поштового зв’язку).
На період дії карантину особистий прийом громадян скасовано.
27 листопада 2020
З метою надання віддаленого доступу до інформації архівних документів, що зберігаються у ЦДІАК України, рубрику “E-Archive/Документи он-лайн” доповнено цифровими копіями 10 справ з ф. 1164, Метричні книги єврейських громад м. Києва та Київського повіту.
Детальніше
25 листопада 2020
У Національному художньому музеї України відбулося відкриття виставкового проєкту “Знак Соборності. Великий герб України: від Нарбута до Якутовича”, який уперше в практиці музею подано в офлайн- та онлайн-форматах. Серед експонатів виставки представлено проєкт Національного герба Гетьманської України (1758 р.), що зберігається в фондах ЦДІАК України.
Переглянути на Youtube
16 листопада 2020
Директор архіву Ольга Музичук взяла участь у вебінарі з ефективного застосування форм планової і звітної документації, організованому Державною архівною службою України. У ході вебінару було отримано роз’яснення та відповіді на низку питань, поставлених архівом під час опрацювання надісланих форм.
З метою надання віддаленого доступу до інформації архівних документів, що зберігаються у ЦДІАК України, рубрику “E-Archive/Документи он-лайн” доповнено цифровими копіями 10 справ з ф. 1164, Метричні книги єврейських громад м. Києва та Київського повіту.
Детальніше
10 листопада 2020
Рубрику Архів Cetera на вебсайті архіву доповнено архівними документами до біографій видатних діячів: Олександра Кістяківського та його синів Ігоря і Богдана й онука Георгія, Івана Франка та Владислава Городецького, Миколу Харито, Петра та Феофана Лебединцевих, о. Олексія Глаголєва, старшого брата Ігоря Сікорського — Сергія, полярника Отто Шмідта, скульпторки Луїзи Невельсон та інших.
Завдяки знайденим записам архівістами уточнено біографічні відомості про окремих діячів, інформацію щодо яких розміщено у рубриці.
Детальніше
29 жовтня 2020
До 150-річчня від дня народження українського громадсько-політичного діяча, публіциста, науковця, перекладача і письменника Олександра Гнатовича Лотоцького на офіційному сайті ЦДІАК України презентовано виставку, на якій представлено документи з фонду Київської духовної академії та особового фонду діяча, листування з М. С. Грушевським та ін.
Детальніше
21 жовтня 2020
Детальніше
15 жовтня 2020
З метою надання віддаленого доступу до інформації архівних документів, що зберігаються у ЦДІАК України, рубрику “E-Archive/Документи он-лайн” доповнено цифровими копіями з ф. 57, Генеральний опис Лівобережної України 1765–1769 років, ф. 443, Піклувальний комітет про іноземних поселенців Південного краю Росії, м. Одеса, ф. 1782, Комісія про слобідські полки, м. Острогозьк, ф. 1821, Бахмутський повітовий суд, м. Бахмут Катеринославського намісництва.
Детальніше
14 жовтня 2020
У Національному історико-культурному заповіднику “Гетьманська столиця” відбулася презентація першого повного видання однієї з наймонументальніших пам’яток козацької історіографії – “Літопису” Самійла Величка.
Колектив упорядників та видавництво “Кліо” підготували це видання до 300-річного ювілею написання основної частини “Літопису”. Історія створення цієї історичної пам’ятки, а також копії деяких документів, що були включені Самійлом Величком до свого Літопису, на початку цього року були презентовані на сайті ЦДІАК України у виставці “…Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки…”.
Участь у презентації взяли третій Президент України Віктор Ющенко, Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, керівник Центру вивчення історії України Тетяна Таїрова-Яковлева, директор видавництва “Кліо” Віра Соловйова, директор ЦДІАК України Ольга Музичук, науковці, музейники, меценати. ПАТ “Укрпошта” провела спецпогашення маркованого конверта до 350-річчя від дня народження Самійла Величка та 300-річчя написання Літопису.
Під час заходів також було підписано Договір про співпрацю між Центральним державним історичним архівом України, м. Київ та Національним історико-культурним заповідником “Гетьманська столиця”.
Фоторепортаж
13 жовтня 2020
До Дня захисника України, Дня Українського козацтва та Дня Покрова Пресвятої Богородиці презентуємо добірку документів з фондів ЦДІАК України на пошану пам’яті героїв, які боролися за незалежність України у добу визвольних змагань 1917–1921 рр.
Детальніше
9 жовтня 2020
У рамках проведення архівно-музейної практики для студентів ІІ року навчання історичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка відбулася он-лайн лекція-зустріч студентів-істориків із директором ЦДІАК України Ольгою Музичук.
Уперше за багаторічну історію проведення практик на базі архіву зустріч відбулася в інтерактивному форматі, завдяки чому було залучено нові технологічні можливості презентування документальної колекції ЦДІАК України, розповіді про історію архіву та основні напрями його діяльності, про колектив архівістів-однодумців, проблемні та перспективні питання архівної роботи.
Слайд-презентація “ЦДІАК України: АРХІВ ALIVE” та анімаційний ролик про архівіста Кеміллуса додали зустрічі яскравих фарб.
Архівісти ЦДІАК України дякують за активну зацікавлену участь ініціатору та модератору зустрічі професору М. Палієнко, студентам-історикам, викладачам кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки.
Чекаємо нових зустрічей та спільних проєктів!
Фоторепортаж
30 вересня 2020
На офіційному сайті ЦДІАК України презентовано документальну виставку до 400-річчя з дня смерті князя Януша Острозького, останнього представника чоловічої гілки роду Острозьких.
На виставці представлено оригінали і тогочасні копії, записи та виписи з книг ґродських і земських судів Володимирського, Київського, Кременецького та Луцького повітів з фондів і колекцій ЦДІАК України.
Детальніше
29 вересня 2020
До уваги користувачів !
У розділі “Довідковий апарат” розміщено електронні версії шести томів міжфондового покажчика “Документи ЦДІАК України з історії м. Києва XV ст. – 1919 р.” Том 1, том 2, том 3, том 4, том 5, том 6.
19 вересня 2020
Працівники ЦДІАК України взяли участь у Круглому столі “Місто Переяслав та Переяславська сотня у Генеральному описі Лівобережної України 1765-1769 років: спільний архівно-музейний проєкт”, організованому Національним історико-етнографічним заповідником “Переяслав” до 1113-річниці першої літописної згадки про місто.
Під час Круглого столу було обговорено реалізацію першого етапу Договору про співробітництво між установами, проблеми фізичного стану та реставрації архівних джерел, підготовки до видання опрацьованих науковцями текстів документів.
Архівісти передали цифрові копії документів з історії Переяславщини другої половини XVIII століття, виготовлені на виконання умов Договору. Учасникам Круглого столу було презентовано сигнальний примірник видання “Положаї. Село у Генеральному описі Лівобережної України 1765–1769 років”, яким розпочато нову видавничу серію заповідника “Краєзнавчі зошити”.
Фоторепортаж
11 вересня 2020
З метою надання віддаленого доступу до інформації архівних документів, що зберігаються у ЦДІАК України, рубрику “E-Archive/Документи он-лайн” доповнено цифровими копіями понад 18 000 аркушів з 28 справ з ф. 57, Генеральний опис Лівобережної України 1765–1769 років, які містять подвірні переписи жителів та документи на підтвердження права їхньої власності.
Детальніше
20 серпня 2020
З метою надання віддаленого доступу до інформації архівних документів, що зберігаються у ЦДІАК України, рубрику “E-Archive/Документи он-лайн” доповнено цифровими копіями 52 справ з ф. 1164, Метричні книги єврейських громад м. Києва та Київського повіту.
Детальніше
5 серпня 2020
Завершено науково-технічне опрацювання фондів, що містять метричні книги єврейських релігійних громад.
У ході опрацювання було уточнено адміністративну належність 108 населених пунктів, географічні ознаки 311 документів, датування 288 одиниць зберігання; 7 фондів об’єднано за територіальною ознакою; здійснено удосконалення 1523 заголовків справ, описано та взято на облік 9 одиниць зберігання, переукладено описи 13 фондів. Перекартоновано та перевірено наявність 1543 одиниць зберігання, оформлено 3086 нових ярликів на справи. З метою покращення умов зберігання зазначених документів було придбано 135 нових картонажів, відремонтовано 17925 аркушів документів, відреставровано 2087 аркушів, підготовлено на ремонт 17976 аркушів, на реставрацію – 22047 аркушів.
Список фондів ЦДІАК України, розміщений у рубриках “Довідковий апарат” та “E-Directory”, доповнено анотаціями на описи фондів, що містять метричні книги єврейських релігійних громад.
Рубрики “E-Directory” та “Довідковий апарат” доповнено удосконаленими описами фондів ф. 1089, Метричні книги єврейських громад Остерського повіту Чернігівської губернії, ф. 1150, Метричні книги єврейських громад Канівського повіту Київської губернії, ф. 1158, Метричні книги єврейських громад Переяславського повіту Полтавської губернії, ф. 1159, Метричні книги єврейських громад Васильківського повіту Київської губернії, ф. 1160, Метричні книги єврейських громад Сквирського повіту Київської губернії, ф. 1161, Метричні книги єврейських громад Липовецького повіту Київської губернії, ф. 1162, Метричні книги єврейських громад Таращанського повіту Київської губернії, ф. 1163, Метричні книги єврейських громад Бердичівського повіту Київської губернії, ф. 1164, Метричні книги єврейських громад м. Києва та Київського повіту, ф. 1165, Метричні книги єврейських громад Уманського повіту Київської губернії, ф. 1166, Метричні книги єврейських громад Звенигородського повіту Київської губернії, ф. 1167, Метричні книги єврейських громад Радомишльського повіту Київської губернії, ф. 1393, Метричні книги єврейських громад Черкаського повіту Київської губернії.
Розпочато оприлюднення цифрових копій метричних книг єврейських релігійних громад – рубрику “E-Archive/Документи он-лайн” доповнено копіями документів фонду 1089, а також копіями 56 справ найбільш запитуваного фонду 1164.
Звертаємо увагу, що архів не несе відповідальності за достовірність та справжність будь-яких копій документів з наших фондів, розміщених на будь-яких інших Інтернет-ресурсах, окрім офіційного вебсайту ЦДІАК України.
Украина | История, география, люди и язык
Украина , страна, расположенная в Восточной Европе, вторая по величине на континенте после России. Столица — Киев (Киев), расположенный на реке Днепр в северо-центральной Украине.
Британская викторина
Страны Мира
Какая страна называет «Waltzing Matilda» своим неофициальным гимном? В какой стране самое большое мусульманское население? Сортируйте случайные интересные факты о странах мира.
Полностью независимая Украина возникла только в конце ХХ века, после длительных периодов последовательного господства Польши и Литвы, России и Союза Советских Социалистических Республик (СССР). Украина пережила непродолжительный период независимости в 1918–2020 годах, но в период между двумя мировыми войнами часть Западной Украины находилась под властью Польши, Румынии и Чехословакии, после чего Украина вошла в состав Советского Союза в качестве украинского советского социалистического государства. Республика (С.С.Р.). Когда в 1990–91 годах Советский Союз начал распадаться, законодательная власть Украинской ССР. провозгласил суверенитет (16 июля 1990 г.), а затем полную независимость (24 августа 1991 г.), шаг, который был подтвержден народным одобрением на плебисците (1 декабря 1991 г.). С распадом СССР в декабре 1991 года Украина получила полную независимость. Страна сменила официальное название на Украина, и это помогло основать Содружество Независимых Государств (СНГ), объединение стран, которые ранее были республиками Советского Союза.
Украина Encyclopædia Britannica, Inc.Земля
Украина граничит с Беларусью на севере, Россией на востоке, Азовским и Черным морями на юге, Молдовой и Румынией на юго-западе и Венгрией, Словакией и Польшей на западе. На крайнем юго-востоке Украина отделена от России Керченским проливом, который соединяет Азовское море с Черным.
Encyclopædia Britannica, Inc.Рельеф
Украина занимает юго-западную часть Русской равнины (Восточно-Европейская равнина).Страна почти полностью состоит из ровных равнин на средней высоте 574 футов (175 метров) над уровнем моря. Горные районы, такие как Украинские Карпаты и Крымские горы, расположены только на границах страны и составляют едва ли 5 процентов ее площади. Тем не менее, украинский ландшафт имеет некоторое разнообразие: его равнины изрезаны высокогорьями, которые непрерывным поясом проходят с северо-запада на юго-восток, а также низменностями.
Сэкономьте 50% на подписке Britannica Premium и получите доступ к эксклюзивному контенту.Подпишитесь сегодняХолмистая равнина Приднепровской возвышенности, которая находится между средним течением рек Днепр (Днепр) и Южный Буг (Южный Буг, или Бог) на западе центральной Украины, является самой большой горной территорией; он рассечен множеством речных долин, оврагов и ущелий, глубина некоторых из которых превышает 1000 футов (300 метров). На западе Днепровская возвышенность граничит с изрезанной Волыно-Подольской возвышенностью, которая поднимается на высоту 1545 футов (471 метр) в самой высокой точке — горе Камула. К западу от Волыно-Подольской возвышенности, на крайнем западе Украины, параллельные хребты Карпатских гор — одного из самых живописных уголков страны — простираются более чем на 150 миль (240 км).Горы имеют высоту от примерно 2000 футов (600 метров) до примерно 6500 футов (2000 метров), поднимаясь до 6762 футов (2061 метр) на горе Говерла, самой высокой точке в стране. Северо-восточная и юго-восточная части Украины заняты невысокими возвышенностями, редко достигающими высоты 1000 футов (300 метров).
Среди низменностей страны — Припятские болота (Полесье), которые лежат в северной части Украины и пересекаются многочисленными речными долинами. На востоке и в центральной части Украины расположена Днепровская низменность, которая на западе плоская, а на востоке пологая.Южнее другая низменность простирается по берегам Черного и Азовского морей; его ровная поверхность, изрезанная лишь невысокими возвышенностями и неглубокими впадинами, плавно спускается к Черному морю. Для берегов Черного и Азовского морей характерны узкие песчаные косы, которые выступают в воду; одна из них, Арабатская коса, имеет длину около 70 миль (113 км), но в среднем составляет менее 5 миль (8 км) в ширину.
Южная низменность продолжается на Крымском полуострове как Северо-Крымская низменность.Полуостров — большой выступ в Черное море — соединен с материком Перекопским перешейком. Крымские горы образуют южное побережье полуострова. Гора Роман-Кош высотой 5069 футов (1545 метров) является самой высокой точкой горы.
Скалы на Крымском полуострове с видом на Черное море.
Philippe Michel / age fotostockДренаж
Почти все крупные реки Украины текут с северо-запада на юго-восток через равнины и впадают в Черное и Азовское моря.Река Днепр с ее плотинами гидроэлектростанций, огромными водохранилищами и множеством притоков доминирует над всей центральной частью Украины. Из общего русла Днепра 609 миль (980 км) находятся в Украине, что делает его самой длинной рекой в стране, из которой она впадает более чем в половину. Как и Днепр, Южный Буг с его крупным притоком Ингулом впадает в Черное море. На западе и юго-западе, частично осушая территорию Украины, Днестр (Днестр) также впадает в Черное море; Среди его многочисленных притоков крупнейшими в Украине являются Стрый и Збруч.Среднее течение реки Донец, притока Дона, протекает через юго-восток Украины и является важным источником воды для Донецкого бассейна (Донбасса). Река Дунай протекает вдоль юго-западной границы Украины. Болота, покрывающие почти 3% территории Украины, встречаются в основном в долинах северных рек и в низовьях Днепра, Дуная и других рек.
ДнепрДнепр в Киеве, Украина.
Фотобиблиотека Дж. Аллана КэшРеки имеют важнейшее значение для водоснабжения, и для этого был построен ряд каналов, таких как Донецко-Донецкий бассейн, Днепр-Кривой Рог и Северный Крым.Судоходными являются несколько крупных рек, в том числе Днепр, Дунай, Днестр, Припять (Припять), Донец и Южный Буг (в нижнем течении). Плотины и гидроэлектростанции расположены на всех крупных реках.
В Украине есть несколько естественных озер, все они небольшие и большинство из них разбросаны по пойме рек. Одно из самых крупных — озеро Свитязь, площадью 11 квадратных миль (28 квадратных километров), на северо-западе. Небольшие соленые озера встречаются в Черноморской низменности и в Крыму.Вдоль побережья встречаются более крупные соленые озера. Эти водоемы, известные как лиманы, образуются в устьях рек или эфемерных ручьев и перекрыты отмелями от моря. Образовалось несколько искусственных озер, крупнейшими из которых являются водохранилища на плотинах гидроэлектростанций, например водохранилище на Днепре выше Кременчуга. Остальную часть Днепровского каскада составляют Каховское, Днепровское, Днепродзержинское, Каневское и Киевское водохранилища. Меньшие водоемы расположены на реках Днестр, Южный Буг и на притоках реки Донец.Небольшие резервуары для водоснабжения также есть недалеко от Кривого Рога, Харькова и других промышленных городов. Три крупных артезианских бассейна — Волынско-Подольский, Днепровский и Черноморский — исключительно важны для коммунальных нужд и сельского хозяйства.
Внешняя политика Украины | История Украины (1939
На следующий день после всенародного референдума 1 декабря 1991 года, на котором народ одобрил Декларацию независимости Украины, наше государство признало Польшу и Канаду.С декабря установлены дипломатические отношения с Венгрией, 5 декабря Россия признала независимость Украины, а 25 декабря — США. В настоящее время Украина имеет дипломатические отношения со 154 странами мира.
В том же декабре 1991 года Украина присоединилась к Содружеству Независимых Государств (СНГ) — межправительственной организации, объединяющей все бывшие советские республики, кроме Эстонии. Латвия и Литва. Целью СНГ была координация новых суверенных государств с переходной экономикой.
Еще одним союзом бывших советских республик стал ГУАМ (Грузия, Украина, Азербайджан и Молдова). Украина является признанным лидером этой организации, которая реализует совместные экономические проекты четырех государств.
С 1945 Украина является одним из основателей Организации Объединенных Наций (ООН),
Обретение независимостиг. потребовало новых форм международного сотрудничества. Сейчас стратегическое значение для внешней политики Украины — вступление в Европейский Союз и НАТО (Организация Североатлантического договора).Первая из этих двух могущественных организаций нацелена на создание политического, валютного и экономического союза европейских государств для устранения всех препятствий для свободного передвижения услуг, капитала и людей, а также для общей внешней политики и политики безопасности. Второй — военно-политический союз коллективной обороны, в который входят большинство европейских стран, а также Турция, США и Канада.
, чтобы присоединиться к этим организациям в Украине, чтобы привести свое законодательство, экономические отношения и уровень жизни к европейским стандартам.Это, по самым скромным подсчетам, займет 5-10 лет.
опыта сотрудничества в военной сфере с НАТО Украина получила, участвуя в миротворческих операциях в горячих точках по всему миру. В последние годы это присутствие украинских войск в международных силах в Ливане, Сьерра-Леоне, Либерии, Ираке.
Украина важным шагом на пути к сближению с демократическими странами, и особенно с США, стал отказ от ядерного оружия, унаследованного от советского прошлого.
наиболее развитых экономических отношений наша страна имеет с Россией, Туркменистаном, Германией, Италией, Польшей, Китаем, Турцией, США. Торговля с каждой из этих стран исчисляется миллиардами долларов.
Украинская диаспора
Украинская диаспора берет свое начало со второй половины XIX века. поскольку украинские крестьяне массово уезжали из дома, в основном из-за нехватки пашни. До мировой войны украинские колонии были в Канаде, Бразилии, Аргентине, Уругвае, в Сибири, Северном Казахстане, на Дальнем Востоке.В межвоенный период миграция приобрела политический характер и спрямувалась в основном в Европу. После Второй мировой войны украинская колонизация достигла Австралии и Новой Зеландии, захлестнула украинские общины в Германии, Великобритании, Франции, увеличился приток украинцев в США и Канаду. Обозначив окончательные границы СССР, которые отнюдь не совпадали с единой украинской этнолингвистической территорией, многие оказались за пределами исторической родины Украины: Польша, Словакия, Румыния, а также Россия, Беларусь и Молдова.В остальных целях эти районы с преобладанием украинского населения обречены на постепенную ассимиляцию.
В советский период украинская украинская история разъезжалась на все безбрежные просторы СССР. В результате в 1989 г. в России было 4,4 миллиона украинцев, а в 2002 г. их количество составляет 2,9 миллиона, что связано с ассимиляцией. Уменьшилось количество Украинских и других советских республик. В Казахстане, например, за период 1989 — 2002 гг. Украинский р.число снизилось с 896 тысяч до 547 тысяч, в Узбекистане — до 153 тысяч, до 104 тысяч, в Латвии — с 92 тысяч до 62 тысяч, в Грузии — с 52 тысяч до 7 тысяч других.
Во многих случаях с образованием независимых государств бывшего СССР украинцы начали возвращаться на историческую родину.
В Европе и Америке украинцев было больше, они часто живут компактными сообществами, разговаривают между собой на родном языке, сохраняют культурные традиции.Восстановление украинского государства пожвавыло связи между украинским миром. В Киеве периодически проходит Всемирный конгресс украинцев.
Краткая история Украины
Краткая история УкраиныКРАТКАЯ ИСТОРИЯ УКРАИНЫ
Тим Ламберт
Ранняя история Украины
В VII веке до нашей эры на территории современной Украины жил народ, называемый скифами. Позже греки поселились на северном побережье Черного моря и основали там города-государства.Славяне заселили Украину в V и VI веках нашей эры.
Затем, в 9 веке, шведские викинги плыли по рекам в самое сердце Восточной Европы. Некоторые из них поселились в Украине. В 882 году викинг по имени Олег захватил Киев, и он стал столицей могущественного государства. В 988 году при Владимире I Украина приняла христианство.
Однако в XI и XII веках государство распалось на фрагменты. Катастрофа случилась в 1240 году, когда монголы во главе с Батыем, внуком Чингисхана, завоевали юг и восток Украины.Однако северная и западная Украина оставались независимыми до 14 века, когда ее захватили поляки и литовцы. Они постепенно оттеснили монголов или татар. Однако татары все еще владели Крымом и в 15 веке попали под власть Турецкой империи.
В 15-16 веках некоторые крепостные (на полпути между рабами и вольницами) бежали от польских помещиков и поселялись в степях Украины. Их называли козаки (казаки), что означает вольные.Казаки образовывали самоуправляющиеся общины. В конце концов они объединились в Казачье Гетманство во главе с гетманом (генералом). Однако в конце 17 века Польша стала доминировать в Западной Украине, а Россия — в Восточной Украине. Затем, в 18 веке, Екатерина Великая, российская императрица, решила присоединить восточную Украину к России.
Казачья Гетманщина была упразднена в 1764 году. Тем временем в 18 веке Польша приходила в упадок, а в 1772-1795 годах Россия и Австрия решили помочь себе на территории Польши.Большая часть западной Украины была захвачена Россией (за исключением небольшой полосы на крайнем западе, которая шла к Австрии). Наконец, в 1783 году Россия захватила Крым. Екатерина Великая также основала Одессу.
Украина 20 век
В XIX веке Украина находилась под твердым контролем России. Однако с середины 19 века национализм распространился. В 1918 году, когда Россия была вовлечена в гражданскую войну, Украина на короткое время стала независимой. Однако в 1921 году русские вынудили Украину войти в состав Советского Союза.
Сталин решил, что хозяйства на Украине нужно коллективизировать. Другими словами, крестьян лишат земли и скота и заставят работать в качестве сельскохозяйственных рабочих на земле, которая теперь принадлежит государству. Не удивительно многие украинские крестьяне ожесточенное сопротивление даже забой свой собственный скот, а не передать его государству. Однако Сталин был полон решимости сокрушить украинских крестьян и вызвал ужасный голод в 1932-33 годах, унесший жизни миллионов невинных людей.В 1932 году колхозам дали совершенно нереальные квоты для заполнения. Советский закон постановил, что крестьянам не разрешалось хранить зерно, пока они не выполнили свои квоты. Разумеется, они не могли встретиться с ними, поэтому советские чиновники просто конфисковали все зерно, которое они хотели, и оставили крестьян голодать. Точно неизвестно, сколько людей погибло от этого искусственного голода, но, вероятно, это было около 7 миллионов. Этот ужасающий искусственный голод называется Голодомором.
Однако на этом страдания Украины не закончились.В 1937-39 годах Сталин начал чистки, в ходе которых многие украинцы были казнены или отправлены в лагеря. Затем в 1941 году вторглись немцы. Они убили миллионы украинцев. Однако к 1943 году немцы проигрывали войну, и 6 ноября 1943 года Красная Армия отбила Киев. После этого Сталин репрессировал всех, кого он подозревал в нелояльности или сотрудничестве с немцами. Все крымские татары были депортированы.
В 1986 году на Чернобыльской атомной электростанции произошла авария.Власти пытались скрыть катастрофу, и это вызвало большое недовольство. В конце 1980-х годов украинцы становились все более недовольными правлением из Москвы, и в 1989 году было сформировано РУК (Украинское народное движение за реструктуризацию), и в 1990 году прошли демонстрации.
С падением коммунизма и распадом Советского Союза в 1991 году Украина снова стала независимой. Однако переход от социализма к капитализму был болезненным. Украина несколько лет страдала от высокой инфляции и экономического спада.Однако в конце концов экономический рост возобновился.
21 век Украина
Переход от диктатуры к демократии тоже прошел нелегко. В конце 2004 года Виктор Янукович победил на президентских выборах. Однако многие считали выборы сфальсифицированными, и сторонники другого кандидата Виктора Ющенко проводили демонстрации в течение 10 дней. В конце концов, был проведен повторный показ, и Ющенко был избран. Он стал президентом в начале 2005 года. Это было названо оранжевой революцией.Украина сильно пострадала от экономического спада 2008-2009 годов. Однако это было временно, и Украина выздоровела.
В 2013 и 2014 годах по Украине прокатилась волна демонстраций, когда президент Янукович отклонил договор об ассоциации с ЕС. В феврале 2014 года украинский парламент проголосовал за отстранение Януковича от власти. После новых выборов президентом Украины стал Петр Порошенко. В 2020 году население Украины составляло 42 миллиона человек.
Краткая история России
Краткая история Крыма
Краткая история Румынии
Краткая история Болгарии
Краткая история Польши
Скифы
Дом
Последняя редакция 2020 г.
Другие страны · Атлас Украина считает евроатлантическую интеграцию своей основной целью внешней политики, но на практике уравновешивает свои отношения с Европой и США прочными связями с Россией.Соглашение Европейского Союза о партнерстве и сотрудничестве (СПС) с Украиной вступило в силу 1 марта 1998 года. Европейский Союз (ЕС) призвал Украину полностью выполнить СПС до начала обсуждения соглашения об ассоциации. Общая стратегия ЕС в отношении Украины, принятая на саммите ЕС в декабре 1999 года в Хельсинки, признает долгосрочные устремления Украины, но не обсуждает ассоциации. 31 января 1992 года Украина присоединилась к тогдашнему Совещанию по безопасности и сотрудничеству в Европе (ныне Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе — ОБСЕ), а 10 марта 1992 года стала членом Совета Североатлантического сотрудничества. .Украина также поддерживает тесные отношения с НАТО и заявила о своей заинтересованности в возможном членстве. Это самый активный член Партнерства ради мира (ПРМ). Президент Виктор Ющенко заявил, что поддерживает присоединение Украины к ЕС в будущем. ( Украина и Европейский Союз ). Отношения со странами СНГУкраина поддерживает мирные и конструктивные отношения со всеми своими соседями [ цитата необходима ] ; у него особенно тесные связи с Россией и Польшей.Отношения с первыми осложняются энергетической зависимостью и задолженностью по платежам. Однако отношения улучшились после ратификации в 1998 году двустороннего Договора о дружбе и сотрудничестве. Кроме того, обе стороны подписали ряд соглашений об окончательном разделе и расположении бывшего советского Черноморского флота, которые помогли снизить напряженность. Украина стала членом Содружества Независимых Государств (СНГ) 8 декабря 1991 года, но в январе 1993 года отказалась одобрить проект хартии, укрепляющей политические, экономические и оборонные связи между участниками СНГ.Украина была одним из основателей ГУАМ (Грузия-Украина-Азербайджан-Молдова). Дипломатические представительства УкраиныВ 1999–2001 гг. Украина была непостоянным членом Совета Безопасности ООН. Исторически сложилось так, что Советская Украина присоединилась к Организации Объединенных Наций в 1945 году в качестве одного из первых членов после западного компромисса с Советским Союзом, который запросил места для всех 15 своих союзных республик. Украина последовательно выступает за мирное урегулирование споров путем переговоров.Он участвовал в четырехсторонних переговорах по конфликту в Молдове и способствовал мирному разрешению конфликта в постсоветском государстве Грузия. Украина также внесла существенный вклад в миротворческие операции ООН с 1992 года. Леонид Деркач (председатель СБУ, которая является украинской службой безопасности, преемницей КГБ) был уволен из-за давления Запада после того, как он организовал продажу радиолокационных систем Ираку, в то время как такая продажа была наложена эмбарго. [ необходима ссылка ] Международные спорыБеларусьДоговор о границе с Беларусью 1997 года остается не ратифицированным из-за неурегулированных финансовых претензий, затягивания демаркации и снижения безопасности границ. РоссияДелимитация сухопутной границы с Россией не завершена, но стороны договорились отложить демаркацию. Морская граница через Азовское море и Керченский пролив остается неурегулированной, несмотря на подписанное в декабре 2003 года рамочное соглашение и текущие обсуждения на уровне экспертов. Премьер-министр Владимир Путин якобы заявил на саммите Россия-НАТО в 2008 году, что, если Украина вступит в НАТО, его страна может претендовать на аннексию украинского Востока и Крыма. [1] МолдоваМолдова и Украина создали совместные таможенные посты для наблюдения за транзитом через отделившийся от Молдовы Приднестровский регион, который остается под наблюдением ОБСЕ. РумынияУкраина и Румыния урегулировали свой спор по поводу управляемого Украиной острова Змеиный (Змеиный) и морской границы Черного моря в Международном суде. В сборнике фактов ЦРУ за 2010 год говорится, что «Румыния выступает против открытия Украиной судоходного канала от границы Дуная через Украину до Черного моря». [ необходима ссылка ] Поощрение инвестицийГосударственное предприятие «ИнвестУкраина» было создано [2] при Государственном агентстве по инвестициям и национальным проектам ( Национальные проекты ) [3] в качестве единого окна для инвесторов и оказания инвестиционных консультационных услуг. Отношения по странамЕвропа
Азия
Остальной мир
|
Комментариев нет